Старожитності Лукомор'я

Деякі проблеми виникнення та розвитку європейського натюрморту

2025-03-07T23:02:09+02:00

У статті надається характеристика натюрморту як жанру образотворчого мистецтва, опис, аналіз і систематизація його різних напрямків, наводяться імена видатних художників – майстрів натюрморту. Автор обґрунтовує актуальність вивчення натюрморту як жанру образотворчого мистецтва. Натюрморт, з одного боку, простий і побутовий, а з другого – дуже цікавий і багатокомпонентний жанр. Вивчення натюрморту актуальне та цікаве на будь-якому етапі розвитку європейського мистецтва, тому що натюрморт – це те, що оточує існування людини та творчо відображає навколишній простір навколо неї. Як жанр живопису він має унікальну особливість: чітко передавати дух часу, життя різних соціальних прошарків суспільства та їх оточуючий світ. Натюрморт може багато розповісти про історію того чи іншого народу, його культуру, традиції та побут.

Миколаївщина на топографічних картах і в описах ХVІІІ ст.

2025-03-07T23:07:20+02:00

Стаття присвячена публікації й аналізу низки топографічних карт Побужжя та Поінгулля ХVІІІ ст. тієї місцевості, де пізніше розбудовувався Миколаїв, корабельні верфі й інша міська інфраструктура. З’ясовано, що найстійкішим гідронімом цього району є Виноградна криниця (пізніше балка та коса), який з’явився на «Мапі України» ще у 1648 р., та в книзі «Опис України…» Г.Л. де Боплана 1651 р. Потім знаходимо його на картах 1770 і 1775 рр., причому в двох випадках з трьох він пов’язаний з місцем, де згодом існувала урочище Спаське. Вживання назви Вітольд Хаммамі (лазня Вітовта) біля редуту на «Карті кордонів Польщі» Дж.А. Річчі-Занноні станом на 1767 рік пізніше не підтверджується нічим, крім іншої карти того ж автора 1774 р. Реальнішою є Вітевка – балка на картах Р. Томілова 1775 р. та хутір запорожця Горба там саме (на місці майбутнього Богоявленська), зафіксовані на «Карті околиць рік Дніпра і Бугу» 1784-1785 рр. Це спростовує походження топоніма Вітовка від прізвища І. де Вітта (1738–1814), про володіння якого землями у даному районі не свідчить жодний факт. Опублікована також «Карта річки Інгулу» 1788 р. з позначенням на лівому березі земляного форту, зведеного близько 1737 р., поселення запорозьких козаків і начерком проекту Адміралтейства. На сьогодні це єдиний відомий детальний план місцевості Миколаєва, знятий напередодні його зведення.

Розбудова чернечого життя на теренах Південної України другої половини 18 ст.

2025-03-08T12:21:45+02:00

Стаття показує процес становлення та розвитку православної інфраструктури у Південній Україні у період становлення єпархіального облаштування другої половини 18 ст. Основна увага автора звернена на розвиток монастирського життя в регіоні, виникненні та розбудові чернечих обителей, особливостей їхнього улаштування, будівництву та економічній діяльності. Важливе місце займає характеристика ключових фігур ченців, які здійснили найбільший і найважливіший внесок до організації монастирського життя.

Найстарішою обителлю українських степів беззаперечно є Самарський Миколаївський монастир, який був військовою та духовною твердинею запорозького козацтва. У досліджуваний період монастир ще зберігав старі козацькі традиції, мав тісний зв’язок із Київським Межигірським монастирем і Запорожжям як в адміністративному плані, так і в духовному та соціально-економічному. Натомість з кінця 18 ст. «козацька обитель» впевнено інкорпорувалася у загальноімперську монастирську інфраструктуру та втратила «козацькі» особливості минулих часів.

Важливе місце у православному середовищі зайняли й новоутворені монастирі у Нижньому Подніпров’ї – Григоріївський Бізюків монастир (Григоріївська пустинь) і Корсунський монастир. Розкрито особливості їх виникнення та формування, тісна залежність від державної влади та «височайших милостей», відзначено їх роль в економічній розбудові краю (рибний промисел, освоєння цілинних земель, соляний видобуток тощо).

Автором окреслено стан наукової розробки теми, коло проблемних і дискусійних питань, показано складність окресленого дослідницького поля через втрату документів монастирських архівів, визначено перспективи подальших досліджень.

Польсько-українська спадщина Уманської василіянської школи: погляд крізь століття

2025-03-07T23:18:54+02:00

У статті здійснена спроба проаналізувати польсько-українську спадщину василіянської школи в Умані шляхом висвітлення основних питань її існування. Уманська василіянська школа є прикладом освітнього закладу, де зустрічалися різні світи: унійний (греко-католицький), католицький і православний; польський і український; релігійний і світський. Опрацювання теми «Польсько-українська спадщина василіянської школи в Умані» передбачало використання загальнонаукових, спеціально-історичних та просопографічних методів дослідження.

Історія василіянського монастиря та школи в Умані є цікавою ілюстрацією польсько-української взаємодії, яка проявляється в історико-архітектурній цінності самої будівлі, історії обителі, у місіонерській і просвітницькій діяльності ченців, еволюції освітнього закладу, творчих і наукових кар’єрах учнів.

В Уманській василіянській школі панувала атмосфера, яка в учнівській спільноті школи сприяла формуванню ностальгічних уявлень/переконань за ідеями Речі Посполитої у XVIII ст. Це, на нашу думку, пов’язане, по-перше, з тим, що поляки складали більшість серед учнів, а по-друге, що система навчання у василіянських школах формувалася під впливом освітніх та ідеологічних впливів Речі Посполитої.

Статтю підготовлено в рамках Стипендійної програми «Badaj na Ukrainie / Досліджуй в Україні» Центру діалогу ім. Юліуша Мєрошевського ( серпень-листопад 2024 р.).

Повсякденне життя у довгому ХІХ столітті у світлі чоловічих его-документів шляхти Київської губернії

2025-03-07T23:19:40+02:00

У статті розглядаються его-документи польської шляхти у довгому XIX ст. Київської губернії як важливе джерело для вивчення повсякденного життя цієї соціальної групи. Проаналізовано загальні тенденції, характерні для таких матеріалів, зокрема акцент на описах родинного життя, сусідських маєтків та інших аспектів приватного простору. Історія повсякденності зосереджується на вивченні повсякденного, рутинного життя окремих осіб або соціальних груп, акцентуючи увагу на їхніх переживаннях і внутрішньому світі. Специфіка таких досліджень передбачає активне залучення его-документів, таких як спогади, мемуари, щоденники, нотатки, записки та листування, які дозволяють більш глибоко зрозуміти контекст повсякденного життя та світогляд його учасників.

Мета статті – проаналізувати спектр документів особистого походження представників польської шляхти XIX ст. з точки зору їх використання у дослідженнях історії повсякденного життя.

У статті розглянуто его-документи, які відображають різні аспекти повсякдення польської шляхти Київської губернії, зокрема сімейні традиції, виховання, побут, сімейні відносини, суспільну діяльність і культурні практики.

Формування мережі закладів духовної та церковної освіти в Одесі у ХІХ ст.

2025-03-07T23:26:32+02:00

У статті досліджено особливості становлення мережі закладів духовної та церковної освіти в Одесі, яка у 1837 р. стала кафедральним містом Херсонсько-Таврійської єпархії. Проаналізовано особливості розбудови духовної освіти в місті: духовної семінарії, єпархіального училища для дівчаток із родин духовного звання та духовних училищ; зазначено роль архієпископа Гавриїла (Розанова) у реалізації цього процесу. Розглянуто формування закладів початкової церковної освіти в місті та труднощі, що були з цим пов’язані. З’ясовано внесок єпархіальних архієреїв і духовенства у розвиток церковнопарафіяльних шкіл; розкрито їх значення та місце у системі освіти.

Чехов і його лучанське оточення за спогадами Мотрони Федорівни Тумської (Курганової)

2025-03-07T23:35:03+02:00

Наукова праця ґрунтується на інтерпретації змісту мемуарів сумського старожила Мотрони Федорівни Тумської, записані сумським краєзнавцем і літературознавцем П.А. Сапухіним у 1949 р. Мета публікації – розкрити значення вказаних спогадів для чеховознавства, дослідження минулого м. Суми та історії повсякденності. Матеріал статті поданий асиметрично викладу мемуарного матеріалу та згрупований у наступні блоки: історія, класифікація, структура та питання достовірності мемуару; огляд місця згадуваних подій та образ родини Линтварьових; образ Валентини Миколаївни Іванової; образ Василя Павловича Воронцова; образ Олексія Миколайовича Плещеєва; образ Маріана Ромуальдовича Семашка; образ Олексія Сергійовича Суворіна; зустріч Суворіна та Чехова із Харитоненком; опис членів родини Чехових; постать Антона Чехова. У висновку зазначено, що спогади Тумської є корисними для чеховознавців із точки зору внесення в його біографії окремих цікавих деталей і спостережень, анекдотів із життя письменника.

Перший досвід участі жіночих середніх закладів освіти Києва у загальнодержавних і всесвітніх виставках кінця XIX – початку XX ст.

2025-03-07T23:28:34+02:00

Дослідження присвячене аналізу долучення київських жіночих закладів середньої освіти до участі у всеросійських і міжнародних виставках кінця XIX – початку XX ст. На основі вивчення досвіду участі у Всеросійській художньо-промисловій виставці 1896 р. в Нижньому Новгороді та Всесвітній виставці 1900 р. в Парижі простежено еволюцію презентаційної діяльності закладів від загальнодержавного до міжнародного рівня. Встановлено високий рівень умінь вихованок через представлені роботи з живопису та рукоділля, що засвідчило високий рівень відповідальності вчителів київських жіночих шкіл під час підготовки до виставок, та опосередковано – достатньо високу ефективність діяльності цих закладів загалом.

Освіта у «світі» великих аграріїв українських губерній на зламі ХІХ-ХХ ст.

2025-03-07T23:31:49+02:00

Стаття присвячена дослідженню одного з важливих елементів життєвого простору великих землевласників України – освіті. Джерельне підґрунтя розвідки склали діловодні документи, статистичні матеріали, мемуари. Фактор освіти відстежено у двох вимірах – як елемент виховання дітей у сім’ях великих аграріїв і в контексті доброчинно-меценатської діяльності, що у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. набула високої суспільної значущості. Освітянські практики проаналізовано на прикладах землевласницьких родин Галаганів, Миклашевських, Скоропадських, Терещенків, Грохольських та інших. Будучи освіченими та розуміючи необхідність підвищення загального інтелектуального рівня суспільства, в якому вони жили, представники землевласницьких родин робили суттєвий внесок у розбудову освітянської мережі.

Поміщицький «світ» перших десятиріч ХХ століття у спогадах Д. Дорошенка

2025-03-07T23:32:42+02:00

У статті проаналізовано бачення поміщицького життя, роль великих землевласників у суспільних відносинах і перспективи вирішення земельного питання в 1917-1918 рр. в інтерпретації Дмитра Дорошенка (1882-1951 рр.), вихідця з поміщицького стану та державного діяча періоду Української революції. Серед складників поміщицького «світу» у спогадах Д. Дорошенка виокремлено такі: організація господарства та побуту поміщицької родини, характеристика поміщиків – учасників українського руху, залученість поміщиків до розв’язання земельної справи у 1917-1918 рр. Встановлено, що автор спогадів, фаховий історик, не зробив теоретичного обґрунтування причин селянсько-поміщицького протистояння, а зафіксував перебіг селянської боротьби проти поміщиків наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. на Чернігівщині, докладно пояснив механізм наростання насильства на селі.

Підготовка вчителів для шкіл духовного відомства у перше десятиліття 20-го століття

2025-03-07T23:33:23+02:00

У статті на основі звітів Київського єпархіального спостерігача за церковними школами за 1908/1909, 1909/1910 і 1910/1911 навчальні роки представлена систематизована інформація про другокласні школи духовного відомства, які готували учительські кадри для нижчих типів шкіл – церковнопарафіяльних і шкіл грамоти. Такі школи почали відкривати з 1895 р., а нормативно-правове підґрунтя для їх функціонування було сформоване у 1902 р.

З дванадцяти повітів Київської єпархії, другокласні школи існували у дев’яти – Бердичівському, Звенигородському, Канівському, Липовецькому, Радомишльському, Сквирському, Уманському, Чигиринському, Київському та м. Київ. Усіх їх в єпархії налічувалося 12 (11 чоловічих і 1 жіноча), а з 1910/1911 навчального року – 11, так як Липовецька школа була пошкоджена пожежею і її закрили. Назви шкіл походили від назв населених пунктів, у яких вони розташовувались – Будаївська, Липовецька, Спиченецька, Кирилівська, Полствинська, Трощанська, Кривенська, Кузьмино-Гребельська, Головківська, Михайлівська, Ржищівська. Дві останні існували при монастирях: при Михайлівському Золотоверхому у Києві та при Св. Преображенському у Ржищеві Київського повіту.

У системі духовної освіти другокласні школи відігравали особливу роль: вони були аналогічними педагогічним училищам і готували учителів для нижчих типів шкіл. Їх особливість полягала у тому, що велика увага приділялася педагогічній практиці та практичній підготовці до життя. Окрім 13 основних предметів, найважливішими серед яких був Закон Божий і церковний спів, учні вивчали дидактику та практикувались у підшефних школах. У деяких школах навчали ремеслам, опановувались музичні інструменти, а у Ржищівській жіночій школі учениць вчили шити одяг.

У статті наведені статистичні показники: кількість учнів, кількість тих, хто проживав у гуртожитках, суми платні за гуртожитки, кількість благодійницьких коштів для підтримки шкіл чи надання стипендій окремим учням, представлена кількісна характеристика учительського корпусу даного типу шкіл, зазначені показники працевлаштування випускників.

Така незначна кількість шкіл, які готували учителів для нижчої ланки церковного шкільництва, не могла вирішити питання кадрового забезпечення. Та все ж, кількісні показники практики функціонування другокласних шкіл, що відобразились в офіційних єпархіальних звітах, розширюють уявлення про систему освіти, про освітянську діяльність православного духовенства у 19 – перші десятиліття 20 ст.

Роль Юрія Тютюнника в організації партизансько-повстанського руху в Україні

2025-03-07T23:39:55+02:00

Після невдачі війни з більшовиками, наприкінці 1920 р. частини армії УНР змушені були перейти на територію Польщі, де були інтерновані. Організація подальшої боротьби була покладена на створений Партизансько-повстанський штаб, начальником якого призначено генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Саме він виконував провідну роль в організації, підготовці та проведенні Другого Зимового походу в листопаді 1921 р. Невдача походу спричинила послаблення підтримки української політичної еміграції з боку польською союзника, призвела до переоцінки пріоритетів і методів подальшої боротьби.

Клуб «Прометей» у контексті діяльності «Стамбульської платформи» 1929-1935: внесок у визвольну боротьбу поневолених народів СРСР

2025-03-07T23:40:33+02:00

У статті проаналізована діяльність клубу «Прометей» – однієї із філій «Прометеївської Антанти», що наприкінці 1920-х – середині 1930-х рр. діяла у Стамбулі. Стамбульський клуб «Прометей», що у міжвоєнний період об’єднував представників діаспорних організацій поневолених Росією народів, зокрема Криму, Азербайджану, Туркестану та української політичної еміграції, займав відверті антирадянські позиції, продукував відповідні проєкти з метою поширення у зарубіжному середовищі визвольних ідей і підготовки ґрунту для боротьби народів СРСР з метою повалення комуністичного режиму й утворення на його території незалежних національних держав. Провідну роль у цьому клубі відігравав талановитий представник ДЦ УНР в екзилі В. Мурський, який мав підтримку від прометеїстів Польщі, Франції, політичної еміграції Кавказу.

Робота Андрія Малишка у фронтових і спеціальних газетах у період Другої світової війни (1941-1945 рр.)

2025-03-07T23:41:08+02:00

Стаття аналізує особливості діяльності спеціальних і фронтових газет Радянського Союзу за допомогою архівних матеріалів, часописів періоду Другої світової війни на основі творчості та досвіду роботи військовим кореспондентом газети «За Радянську Україну!», відомого українського радянського письменника Андрія Малишка. Детально простежено вплив матеріалів газетних видань на патріотичні настрої серед військових, підпільників, партизан і населення у тилу та на окупованих територіях.

Турецько-радянські відносини після Другої світової війни

2025-03-07T23:41:54+02:00

У статті досліджено особливості турецько-радянських відносин після Другої світової війни в контексті геополітичних устремлінь Радянського Союзу: бажання отримати бази в Туреччині і в Середземному морі. Автори аналізують особливості перебігу конфлікту СРСР і Туреччини, звертаючи увагу на маніпуляцію радянською стороною правом вірменського і грузинського народів на самовизначення та становищем курдів у Туреччині. Наголошується на ролі США і Великобританії, які сформували єдину позицію щодо Туреччини, протистояти котрій СРСР було б неможливо. Зроблено висновок, що радянська політика в Туреччині зазнала провалу, але суттєво вплинула на стосунки між СРСР і недавніми західними союзниками.

Українські пластуни на землі берберів: діяльність Пласту у туніському селі Бен-Метір (середина ХХ ст.)

2025-03-07T23:42:32+02:00

У статті проаналізовано діяльність Пласту у туніському селі Бен-Метір у середині ХХ ст. Пластова група була заснована переміщеними особами та біженцями з України, які прибули до Північної Африки протягом 1947-1948 рр. з Німеччини й Австрії для роботи за контрактом з французькою будівельною компанією «Кампенон-Бернар». У робочий час колоністи працювали над спорудженням греблі, яка до сьогодні забезпечує столицю Тунісу питною водою. У позаробочий час брали активну участь в українському громадському житті. Важливим складником громадського життя українських колоністів у Бен-Метірі став Пласт.

З’ясовано, що історію пластової групи у Бен-Метірі можна поділити на два періоди: 1) 1948-1951 рр. – група мала найбільшу кількість членів, проте діяла нелегально; 2) 1952-1956 рр. – держава дала офіційний дозвіл на діяльність пластової групи, але через поступовий виїзд колоністів за кордон значно зменшилася її чисельність. Досліджено, що пластові заходи були спрямовані на патріотичне виховання, формування національної ідентичності українських дітей і молоді, пропаганду здорового способу життя.

Здійснення політико-ідеологічного контролю влади за музично-пісенним мистецтвом України у другій половині ХХ ст.

2025-03-07T23:44:32+02:00

У статті проаналізовано зміст, головні форми та методи ідеологічного контролю влади за музично-пісенним мистецтвом, що здійснювався радянським режимом в Українській РСР у другій половині ХХ ст., висвітлено роль органів цензури та публічних викривальних кампаній у встановленні жорсткого політико-ідеологічного контролю за діяльністю творчої інтелігенції республіки.

Було з’ясовано, що у другій половині ХХ ст. радянська влада розглядала українське музично-пісенне мистецтво як потужний засіб агітації та роботи з населенням, а пісня мала стати ідеологічним рупором нової влади, пропагувати нові цінності, виховувати активного будівника комунізму.

Зроблено висновки, що основними інструментами здійснення політико-ідеологічного контролю за музично-пісенним процесом було створення відповідних підрозділів партійного апарату, органів цензури, творчих спілок, зокрема, Спілки радянських композиторів. Ключовою ланкою у системі ідеологічного контролю була цензура музичних творів, які ретельно перевірялися на відповідність офіційним доктринам, «духу соціалізму» та не допускала жодних відхилень від прийнятих ідейних стандартів.

Регіон «Південна Україна» в історичній пам’яті та ментальному вимірі

2025-03-07T23:46:07+02:00

У статті досліджено регіон «Південна Україна» з точки зору історичної пам’яті та його ментального виміру, а також зроблена спроба, спираючись на дослідження істориків ХІХ-ХХІ ст., визначити найбільш оптимальний варіант назви регіону і території, які до нього входять. Південна Україна – це окремий історичний регіон, територіальні рамки якого визначаються географічними межами Причорномор’я та Приазов’я, куди входять території сучасних Запорізької, Миколаївської, південно-східної частини Одеської, Херсонської областей та Автономної Республіки Крим. Він має власну історію, територію, етнічний склад і ментальні особливості.

Національна ментальність виконує функції історичної пам’яті та дає змогу народові зберегти тотожність, етнічну самосвідомість. Південноукраїнське населення акумулювало у собі низку важливих рис: впертий характер, жагу до боротьби, специфічне панібратське ставлення до релігії, терпимість до іноземної мови, традицій, культури, відкритість, бажання захищати власні інтереси та неприйняття будь-якої влади крім своєї.

Пропагандистські твори школи бойчукістів в українських мистецьких деколоніальних практиках

2025-03-07T23:46:49+02:00

У статті розглянуто мистецькі практики Михайла Бойчука та його школи у фокусі деколоніальних практик сучасних українських художників, а також інституційних виставкових проєктів у Києві та Львові.

Переосмислено питання ідейних засад бойчукізму та їх співвіднесення з українським мистецьким рухом. Разом з тим, були проаналізовані підстави співпраці Михайла Бойчука та його учнів з більшовиками в рамках «ленінського плану монументальної пропаганди». У рамках дослідження розглянуто пропагандистські твори школи Бойчука з позиції української деколоніальної перспективи.

Розглянуто мистецькі практики присвячені спадщині школи Бойчука з позиції українського деколоніального дискурсу. Виставка «Бойчук, бойчукісти, бойчукізм», яка відбулась у Львові в 1991 р., стала першою ретроспективною виставкою творів бойчукістів у незалежній Україні й одним з перших постколоніальних проектів присвячених бойчукізму. Виставковий проект Мистецького Арсеналу «Бойчукізм. Проект “великого стилю”» запропонувала новий наратив репрезентації творчої спадщини монументальної школи Бойчук – український національний проект «великого стилю», що сприяло подальшій деколоніальній рефлексії творів школи Бойчука. Виставка мисткині Каріни Синиці «Відреставрувати тріщини у висохлому шарі неможливо» стала художньою практикою, суть якої була у переосмислені монументальної пропагандистських розписів їх через деколоніальне очищення.

Кейс міграційної кризи 2015 року: наслідки для безпеки Німеччини

2025-03-07T23:47:27+02:00

У статті розглядається вплив міграційної кризи 2015 р. на систему безпеки Німеччини, враховуючи її багатовимірні соціальні, економічні та політичні наслідки. Дослідження акцентує увагу на динаміці внутрішньої безпеки, включаючи зростання рівня соціальної напруги, активізацію ультраправих рухів і виклики для інтеграційної політики.

Окремо аналізуються роль державних і недержавних інститутів у розв’язанні міграційних викликів, а також внесок Німеччини у формування загальноєвропейської міграційної політики. У роботі використано статистичні дані, звіти європейських агентств, наукові публікації та нормативно-правові акти, що дозволяє систематизувати ключові аспекти проблеми та запропонувати можливі шляхи вирішення.

Результати дослідження підкреслюють значення міжнародної співпраці для мінімізації ризиків міграційних потоків і зміцнення системи безпеки Європейського Союзу в цілому. Автор доходить висновку, що міграційна криза 2015 р. стала не лише викликом, а й стимулом для трансформації підходів до управління міграційними процесами, інтеграції біженців і забезпечення стабільності в умовах глобальних змін.