Старожитності Лукомор'я

Питання локалізації Яськівської Січі (1733-1735 рр.)

Євген Молдаванов — 2026-07-31

Запорозька Січ є одним із ключових явищ української історії, що традиційно привертає пильну увагу дослідників. Проте окремі козацькі фортифікаційні об’єкти, зокрема тимчасові чи маловідомі укріплення, досі залишаються поза межами системного академічного вивчення. Попри значну кількість фундаментальних праць, присвячених локалізації козацьких осередків, питання існування запорозького осідлища на острові Яськівському до сьогодні не ставало предметом окремого наукового дискурсу. У сучасній літературі домінують дослідження добре відомих Січей (Підпільненської, Чортомлицької, Микитинської, Базавлуцької тощо), тоді як менш знані оборонні вузли перебувають на периферії історіографії.

Метою роботи є виведення Яськівської Січі (1733-1735 рр.) на рівень академічного поля зору шляхом її точної просторової локалізації на основі інтеграції картографічних матеріалів 18 ст. із сучасними дистанційними даними та результатами дешифрування аерокосмічних знімків.

Методологічну основу розвідки становить міждисциплінарний підхід, що базується на алгоритмах використання геоінформаційних систем (ГІС) в історичній географії. У ході дослідження було здійснено картографічну прив’язку низки рідкісних європейських мап 1730-1740-х років (Дж. Сенкса, А. дю Шаффа, Д. де Боскета) на сучасну цифрову основу. На підставі порівняльного аналізу військового розвідувального аерофотознімка (вересень 1943 р.) та супутникових знімків ложа Каховського водосховища після його осушення (липень 2023 р.) вперше верифіковано та детально вивчено матеріальні сліди козацької фортифікації на острові Яськівському в межиріччі Підпільної та Яськівки.

У результаті дослідження встановлено, що виявлене укріплення мало неправильну шестикутну конфігурацію з орієнтовними розмірами 220 на 175 м, площею близько 3,34 га та периметром 700 м. Завдяки залученню актових джерел Архіву Коша Нової Запорозької Січі та критичному аналізу свідчень Д.І. Яворницького, обґрунтовано хронологічні межі функціонування цього осередку в межах 1733-1735 рр., який слугував проміжним пунктом між Кам’янською та Підпільненською Січами. Виявлено причини його перенесення на материкову височину, зумовлені геополітичним конфліктом між Османською та Російською імперіями.

Робота заповнює істотну прогалину в історіографії доби козацтва та доводить перспективність застосування сучасних ГІС-технологій у вивченні важкодоступних пам’яток Великого Лугу. Представлені результати просторових замірів і точні географічні координати об’єкта можуть стати підґрунтям для подальших натурних археологічних розвідок і польових досліджень на території Південної України.

Еміграція кримських татар у другій половині 1850-х рр. за матеріалами справ про надання допомоги мешканцям Новоросійського краю

Гліб Сидоров — 2026-07-31

Після завершення Східної (Кримської) війни 1853-1856 рр. значна частина населення Кримського півострова опинилася у стані глибокого соціально-економічного занепаду. Чотири роки активних бойових дій, що супроводжувалися тривалими військовими постоями й інтенсивними реквізиціями ресурсів, призвели до руйнації економічної бази регіону та поставили багатьох мешканців на межу виживання. З метою часткової компенсації збитків в Одесі було створено «Головний комітет для надання допомоги жителям Новоросійського краю, які зазнали втрат у війні 1853-1856 рр.».

Метою статті є аналіз компенсаційних справ як додаткового джерела, що деталізує характер економічних втрат кримських татар і виявляє адміністративні чинники, які стимулювали Велику міграцію другої половини 1850-х рр.

Дослідження ґрунтується на нововведених архівних документах з Державного архіву Одеської області (фонд 1, опис 230). Попри величезний загальний обсяг позовів, лише близько 140 з них були подані кримськими татарами. Автор досліджує репрезентативну вибірку збережених справ, що охоплюють усі верстви татарського населення: міщан, селян, духовенство та дворянство. Примітно, що значна частина заяв була подана жінками, переважна більшість з яких були вдовами.

Проаналізовані прохання наочно ілюструють структуру втрат, висвітлюючи систематичне вилучення тяглової сили та спустошливу вирубку фруктових садів, які мали стратегічне значення для економічного добробуту місцевих жителів. Однак результати цих звернень демонструють нульовий рівень успіху; жодна проаналізована справа не призвела до призначення виплат, незалежно від соціального статусу заявника чи дати подання. Влада систематично відмовляла у компенсації, використовуючи формальні приводи, такі як «пропущені терміни» або відсутність конкретних розпоряджень від вищого керівництва. Крім того, складалися спеціальні обмежувальні списки, щоб відмовити у виплатах тим, хто перебував на окупованих територіях або підозрювався у колабораціонізмі.

На противагу системним відмовам, з якими зіткнулися кримські татари, імперська адміністрація виявляла вибіркову лояльність, час від часу перерозподіляючи ресурси на користь російських дворян. У статті робиться висновок, що бюрократична стратегія ігнорування потреб потерпілих, у поєднанні з повною економічною руїною, слугувала свідомим адміністративним інструментом. Відсутність реальної компенсації унеможливила подальшу сільськогосподарську діяльність, поглиблюючи кризу, та виступаючи основним каталізатором еміграції автохтонного населення з півострова.

Читацькі практики київських гімназистів кінця 19 – початку 20 ст. у контексті повсякдення

Ігор Калінін — 2026-07-31

У статті здійснено комплексну історичну реконструкцію та системний аналіз позаурочного часу гімназистів чоловічих гімназій м. Києва кінця 19 – почату 20 ст., а саме читальної повсякденності. Актуальність дослідження зумовлена недостатнім висвітленням у вітчизняній історіографії повсякденного життя гімназистів, зокрема їхніх читацьких практик і дозвілля, як важливий складник соціокультурного розвитку суспільства.

Історичний досвід функціонування гімназій, організації учнівського дозвілля та читацьких практик дає змогу глибше зрозуміти джерела освітніх традицій, особливості формування інтелектуальної культури молоді та місце книги у вихованні особистості.

Наукова новизна дослідження полягає у комплексному аналізі повсякденного життя учнів київських гімназій крізь призму освітніх, культурних і дозвіллєвих практик. У роботі вперше в історіографії здійснено цілісне дослідження повсякденності гімназистів Києва з урахуванням особливостей організації їхньої читацької культури. Комплексно досліджено читацькі практики та коло літературних уподобань гімназистів київських чоловічих гімназій; проаналізовано роль фундаментальних, учнівських і міських бібліотек у формуванні інтелектуального середовища учнів; висвітлено особливості організації дозвілля гімназистів, зокрема літературних вечорів, читань та учнівських рефератів; виявлено вплив художньої, науково-популярної та забороненої літератури на формування світогляду учнівської молоді.

У роботі детально проаналізовано особливості читацьких інтересів і літературних вподобань учнів. Досліджено роль бібліотек, літературних читань і позаурочних заходів у формуванні світогляду гімназистів. З’ясовано вплив адміністративного контролю та виховної системи на дозвілля учнівської молоді. Висвітлено значення книжкової культури у середовищі київських гімназистів.

Трансформація освітнього середовища чоловічих гімназій Київського навчального округу в роки Першої світової війни

Олена Синявська — 2026-07-31

У статті досліджено вплив Першої світової війни на трансформацію освітнього середовища чоловічих гімназій Київського навчального округу впродовж 1914-1917 рр. Метою дослідження є аналіз змін у навчально-виховному процесі, формах громадської активності та практиках патріотичної мобілізації учнівської молоді в умовах воєнного часу. Джерельну основу роботи становлять звіти попечителя Київського навчального округу за 1914-1916 рр., матеріали педагогічної періодики та мемуарні свідчення сучасників.

Встановлено, що Перша світова війна суттєво вплинула на функціонування середніх навчальних закладів, зумовивши зміни в організації освітнього процесу, виховній роботі та повсякденних практиках учнів. На початковому етапі війни серед гімназистів переважали патріотичне піднесення та романтизоване сприйняття воєнних подій, що знаходило прояв у добровольчих настроях, поширенні військово-спортивних занять і діяльності молодіжних організацій воєнізованого спрямування. Показано, що важливим елементом воєнної соціалізації учнів стала їхня участь у благодійних акціях, допомозі пораненим військовослужбовцям, роботі санітарних загонів, братств милосердя та трудових дружин.

З’ясовано, що воєнні обставини спричинили евакуацію окремих навчальних закладів, скорочення контингенту учнів, використання гімназійних приміщень для військових потреб і посилення уваги до фізичного та військово-патріотичного виховання молоді. Освітнє середовище чоловічих гімназій Київського навчального округу стало важливим простором взаємодії державної політики, суспільних потреб і молодіжної активності, а війна виступила визначальним чинником його трансформації. Доведено, що воєнний чинник сприяв формуванню нових моделей поведінки учнівської молоді, посиленню її громадської залученості та розширенню виховних функцій школи. Водночас досвід воєнного часу засвідчив здатність освітніх інституцій адаптуватися до надзвичайних умов, поєднуючи освітні, виховні та суспільно-мобілізаційні функції.

Фонди ЦДАВО України як джерело до вивчення діяльності Управління Уповноваженого Народного комісаріату закордонних справ СРСР в УСРР 1920-х рр.

Віталій Куліков — 2026-07-31

У статті здійснено джерелознавчий аналіз фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління (ЦДАВО України), що стосуються діяльності Управління Уповноваженого Народного комісаріату закордонних справ СРСР в УСРР у 1920-х рр. як репрезентативного масиву документів, що відображає процес централізації зовнішньополітичної діяльності союзних республік у період становлення радянської державності. Розглянуто історико-правові передумови створення інституту Уповноважених НКЗС СРСР після утворення Союзу РСР і трансформацію компетенцій республіканських органів влади у сфері міжнародних відносин. На основі архівних матеріалів досліджено структуру архівних фондів, принципи його формування та систематизації, а також визначено основні групи документів: організаційно-розпорядчі акти, службове листування, звітно-аналітичні матеріали, кадрову та фінансово-господарську документацію, консульські справи.

Проаналізовано інформаційний потенціал фондів для реконструкції адміністративної структури установи, механізмів її підпорядкування союзному центру, особливостей кадрової політики та практичної реалізації дипломатичних і консульських функцій на території УСРР. Окреслено проблеми джерельної критики документів 1920-х рр., зокрема вплив ідеологічної риторики, формалізованого характеру звітності та можливих лакун у збереженості матеріалів. Обґрунтовано висновок про високу наукову цінність фондів Управління Уповноваженого НКЗС СРСР в УСРР як важливої джерельної бази для дослідження інституційної еволюції радянської дипломатії та трансформації міжнародно-правового статусу УСРР у складі СРСР у 1920-х рр.

Модернізація військово-морських сил Корейської народно-демократичної республіки на сучасному етапі

Ігор Горобець — 2026-07-31

Військово-морський флот є важливим чинником оборонної та зовнішньої політики. Наявність військово-морських сил сприяє вирішенню зовнішньополітичних, економічних і військових завдань, навіть без їхнього безпосереднього застосування. Для країн, що мають ядерну зброю, морський компонент ядерних сил дозволяє вирішувати завдання стримування у морській та океанській зоні, підвищуючи тим самим захист їхніх військових і міжнародних інтересів на глобальному рівні.

Корейська Народно-Демократична Республіка – держава у Північно-Східній Азії, що володіє ядерною зброєю. КНДР, перебуває у тривалої конфронтації із США та формально у стані війни з Республікою Корея, як наслідок подій 1950-1953 рр. Протистояння на Корейському півострові не сприяє стабільності у регіоні Північно-Східної Азії, де є численні проблеми між КНР і США. включаючи проблему Тайваню та протистояння між Пекіном і Токіо.

ВМС КНДР у західному експертному середовищі оцінювали як досить великий за своїм складом, проте, оснащений невеликими кораблями та катерами, здатними виконувати обмежені завдання поблизу узбережжя. Такі самі оцінки були щодо підводного флоту – значний за чисельністю, але переважна більшість кораблів мали підводні човни для дій у прибережній зоні. Їхні бойові можливості також обмежені.

Однак останні кілька років ситуація стала змінюватися. До складу ВМС країни почали запроваджувати нові кораблі, побудовані на суднобудівних підприємствах КНДР. Усі нові кораблі є носіями ракет із ядерною боєголовкою, що робить їх придатними до виконання зі стратегічних завдань. Причому це стосується не тільки найбільших кораблів – есмінців, а й судів класу корвет. Ракетний підводний човен, незважаючи на те, що це модернізація корабля вже побудованого, є тим фактором з яким доведеться рахуватися. Будівництво атомного підводного човна з балістичними ядерними ракетами виводить на новий рівень розвитку ВМС КНДР. Хоча про нові кораблі у західному експертному середовищі говорять, що вони помітно поступаються кораблям Республіки Корея та мають численні недоліки. Однак ці кораблі будувалися на верфях КНДР, а досвід будівництва та експлуатації дасть інформацію, яка буде використана для будівництва нових і досконаліших кораблів. Про це заявляв лідер країни Кім Чен Ин.

Таким чином, КНДР послідовно реалізує програму модернізації своїх військово-морських сил. Нові кораблі стануть тією силою, з якої доведеться вважатися як регіональним, так і позарегіональним гравцям у Північно-Східній Азії.

Розвиток концепції про незалежний ВПК Туреччини в рамках її відносин із США (1974-2007 рр.)

Андрій Рогальський — 2026-07-31

У статті розглядається історія становлення ідеї про незалежний ВПК Турецької республіки у контексті її відносин із США. Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1974-2007 рр. В якості нижньої хронологічної межі обрано 1974 р., коли було введено американське ембарго на продаж Туреччині військової продукції. Саме у цей час турецькі політики почали робити заяви про необхідність розвивати незалежне ВПК. 2007 рік вважаємо датою остаточного закріплення вказаної ідеї в оборонній доктрині Турецької республіки. Проаналізовано основні напрямки співпраці Анкари та Вашингтона у сфері військової промисловості, включаючи програми ліцензованого виробництва винищувачів F-16, створення спільних підприємств, розвиток національних оборонних компаній та участь Туреччини у міжнародних військово-технічних проектах.

У 1980-х роках США та Туреччина налагодили й активізували відносини у сфері військової промисловості. Американські компанії фінансували будівництво турецьких оборонних підприємств і спонсорували перехід турецьких збройних сил на стандарти НАТО. У роботі розглянуто передумови трансформації турецької оборонної політики після завершення Холодної війни та війни у Перській затоці 1990-1991 рр. Показано, що зміна міжнародного стану, зростання регіональної ролі Туреччини та нові виклики безпеки зумовили масштабну модернізацію збройних сил і збільшення витрат на оборону.

Досліджується процес інституційного оформлення концепції незалежного військово-промислового комплексу наприкінці 1990-х рр. Особливе місце займають декрет № 98/11173 «Принципи політики та стратегії турецької оборонної промисловості» та «Біла книга» 2000 р., де було закріплено пріоритети національного виробництва озброєнь, стимулювання науково-технічних розробок, підтримку експорту оборонної продукції та зниження залежності від закордонних постачальників. Показано, що ці документи стали теоретичною основою подальшої політики турецького керівництва в оборонній сфері.

Окремо розглянуто вплив Другої війни в Іраку 2003 р. на американсько-турецькі відносини. Зроблено висновок, що розбіжності щодо іракського питання прискорили реалізацію курсу на розвиток власного ВПК і сприяли відмові Туреччини від низки проектів, які передбачали обмежений доступ до іноземних технологій. Встановлено, що політика, сформульована наприкінці 1990-х років, зберігала наступність незалежно від зміни політичних еліт і була продовжена урядом Р. Ердогана.

У результаті дослідження доведено, що в 1990–2000-х роках Туреччина послідовно поєднувала співпрацю із США й іншими партнерами по НАТО з розвитком національної оборонної промисловості, поступово формуючи модель військово-технічної автономії, яка стала одним із ключових напрямів її державної політики у сфері безпеки та оборони.

Становлення та еволюція Національної стипендіальної програми Словацької Республіки (2006-2025 рр.): історико-інституційний аспект

Юрій Данилець — 2026-07-31

У статті здійснено історико-інституційний аналіз передумов створення, нормативно-правового забезпечення та етапів розвитку Національної стипендіальної програми Словацької Республіки (НСП) у 2006-2025 рр. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю осмислення досвіду інтеграції країн Центрально-Східної Європи до європейського науково-освітнього простору, в якому академічна мобільність є важливим інструментом міжнародної співпраці, наукової дипломатії та «м’якої сили». Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності та системності із застосуванням історико-інституційного, історико-генетичного, історико-порівняльного методів, контент-аналізу та статистичного опрацювання матеріалів Словацької академічної інформаційної агенції (SAIA), урядових документів і дипломатичних джерел.

На основі опрацьованої джерельної бази запропоновано історичну періодизацію еволюції НСП, що охоплює три основні етапи розвитку. Встановлено, що включення програми до переліку програм державного інтересу Словаччини сприяло вдосконаленню її адміністративно-правового регулювання. Проаналізовано особливості вихідної мобільності словацьких дослідників (2 437 стипендіатів), які переважно обирали країни Центральної Європи й англо-американського наукового простору. Виявлено більш ніж дванадцятикратне зростання міжнародного попиту на участь у програмі, що супроводжувалося посиленням конкуренції: у 2025 р. рівень успішності аплікантів знизився до 19%, тоді як загальна кількість іноземних стипендіатів за двадцять років досягла 3 911 осіб.

Окрему увагу приділено українському напряму НСП. На основі авторських розрахунків реконструйовано його структуру, яка охопила 2 487 заявників (22,2% усіх іноземних аплікантів) і 904 призначені стипендії (23,1% від загальної кількості переможців). Встановлено, що основу української участі становили викладачі та науковці (74,6%). Простежено динаміку їхньої участі: від найвищої активності у 2015-2017 рр., коли українці складали понад 40% міжнародного конкурсу, та максимуму релокаційної мобільності у 2022 р. (78 осіб) до різкого зниження результативності у 2024-2025 рр., коли успішність українських аплікантів скоротилася до 19,7%. Зроблено висновок, що основними чинниками цього стали глобалізація конкурсу та посилення участі представників країн Азії і Південної Америки, внаслідок чого НСП дедалі більше орієнтується на підтримку зрілих українських дослідників, які вже мають законні підстави для перебування за кордоном.

Теоретичні та методологічні принципи збереження культурної спадщини

Орест Лильо — 2026-07-31

Стаття присвячена комплексному аналізу теоретичних і методологічних засад збереження культурної спадщини як міждисциплінарної наукової проблеми та цілісної міжнародно-правової системи. Мета дослідження полягає у систематизації концептуального апарату, нормативної бази й інституційних механізмів охорони культурної спадщини, що сформувалися у міжнародному праві впродовж 19-21 ст. Актуальність роботи визначається гострою потребою наукового осмислення фундаментальних засад охорони культурної спадщини в умовах її масового знищення та пошкодження, зокрема внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, розпочатої 24 лютого 2022 р. Особливої гостроти ця проблема набуває в контексті формування доказової бази для майбутніх реституційних позовів і стратегій повоєнного відновлення.

У статті простежено еволюцію поняття «культурна спадщина» – від інтуїтивного усвідомлення цінності пам’яток минулого в добу Античності та Просвітництва до сучасної інклюзивної концепції, що охоплює матеріальну, нематеріальну, підводну та цифрову спадщину, а також концепцію «живої спадщини» (living heritage). Виявлено ключові тенденції сучасної концептуалізації: демократизацію поняття спадщини, деколонізаційне переосмислення євроцентричних стандартів та зміщення фокусу з об’єкта на спільноту як носія живих культурних практик.

Систематизовано міжнародно-правову базу захисту культурної спадщини: шість конвенцій ЮНЕСКО (1954, 1970, 1972, 2001, 2003, 2005 рр.), регіональні інструменти Ради Європи (Гранадська, Мальтійська, Фароська конвенції) та документи «м’якого права» – Венеціанська хартія 1964 р., Нарський документ про автентичність 1994 р., Кодекс етики ICOM. Охарактеризовано трирівневу інституційну структуру охорони спадщини: міжнародний рівень (ЮНЕСКО, ICOMOS, ICCROM, ICOM, Міжнародний комітет Блакитного щита), регіональний (Рада Європи) і національний (міністерства, музеї, заповідники). Окрему увагу приділено трансформації системи охорони культурної спадщини України в умовах повномасштабного збройного вторгнення росії.

Дослідження підтверджує, що ефективність міжнародної системи захисту культурної спадщини визначається передусім якістю національних інституцій, які реалізують міжнародні зобов’язання на практиці. Системними вадами глобальної нормативної архітектури залишаються брак механізмів примусового виконання рішень та євроцентризм критеріїв оцінювання культурної цінності. Для України ці теоретико-методологічні засади мають не лише академічне, а й безпосередньо практичне значення.

Феномен української національної ідеї у контексті історичного розвитку

Максим Гедін — 2026-07-31

Українська національна ідея, як складний соціокультурний і політичний феномен, пройшла низку етапів становлення та розвитку, зберігаючи в основному свою сутність, але змінюючи форму, сферу дії, функціональне призначення та глибину вираження. Її призначення полягало (й полягає) у консолідації нації для найефективнішої реалізації завдань українського націєтворення, сприяє становленню та розвитку власної національної державності, пробудженню національної самосвідомості та гідності, національної культури й мови, утвердженню економічної незалежності. В умовах переходу від індустріального до постіндустріального (інформаційного) типу суспільства, українська національна ідея потребує суттєвої модернізації, адаптації не лише до жорстких реалій суспільства і політичної нації, а й тих цивілізаційних, геополітичних, економічних викликів, з якими стикається Українська держава на початку 3 тисячоліття. За цих умов потребою є наповнення національної ідеї новим змістом, який відповідав би цивілізаційним, науковим, інформаційним процесам сьогодення. У концентрованому вигляді українська національна ідея охоплює економічні, соціально-політичні, ідеологічні, духовні та релігійні аспекти життєдіяльності української нації: формування соціально-орієнтованої економіки, правової держави, збереження національних традицій, розвиток української мови та культури. Досягнення цих цілей можливо лише за умов пріоритету особистості у суспільстві та державі. Українцям потрібні провідники-особистості, котрі здатні повести за собою народний загал і нести повну відповідальність за реалізацію української національної ідеї.

Українська національна ідея – це сукупність філософських, політичних і моральних принципів, скерованих, з одного боку, на формування у громадянина особистісної позиції, яка конкретизується у його здатності бути спонукуваним інтересом суспільства як власним, бути активним суб’єктом політичного, громадського та культурного життя, а з іншого, – утворення особистісної атмосфери у суспільстві. У разі ослаблення впливу української національної ідеї людина має можливість маніпулювати свідомістю громадян, залишаючи їх пасивним економічним і політичним суб’єктом, не створює умов для свідомої економічної, політичної та громадської діяльності. По-перше, вона продовжує тисячолітню традицію побудови української держави на основі ідеї гуманізму і демократії. По-друге, повертає до життя ідеал людини, яка прагне вдосконалення як для себе, так і суспільства. По-третє, відкриває шлях тим, хто здатний діяти в інтересах держави й суспільства, і, навпаки, закриває тим, хто використовує людину як засіб маніпулювання, а державу як механізм збагачення. По-четверте, відповідає українській філософській і соціально-політичній традиції, що орієнтувалася на формування досконалої людини. Загальнонаціональне визнання української національної ідеї, сприятиме відстороненню від влади посередньої людини, яка за її психологічним, інтелектуальним і духовним потенціалом не здатна діяти в інтересах нації.

Фінансування:: Стаття підготовлена за результатами фундаментального дослідження «Український національно-визвольний рух новітньої доби» (12.2017-12.2027) № держреєстрації 0117U005578.