Старожитності Лукомор'я

Даосизм і Хуан-Лао у «Ши цзі»

Кирило Боровик — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

У статті розглядається проблема сутності ранньоханьського даосизму та вчення Хуан-Лао згідно повідомлень першої китайської офіційної історії – «Ши цзі». Питання місця вчення Хуан-Лао в інтелектуальному контексті є однією з найбільш дискусійних тем в історії філософської думки Стародавнього Китаю. Так, попри те, що більшість вчених відмічають значний вплив даоських ідей, досі не існує загальноприйнятого визначення що ж таке Хуан-Лао, і до якої інтелектуальної традиції слід відносити це вчення. Для вирішення цього питання автор звертається до аналізу мотивів запровадження авторами «Ши цзі» неологізмів «даоцзя» та «Хуан-Лао», їх зв’язку та початкового змісту.

У статті критикується усталена в історіографії концепція «шести шкіл», яка базується на анахронічному тлумаченні терміна «цзя» у знаменитому есе Сима Таня. Відповідно, наголошується на відсутності такого явища як «даоська школа» у цей період. Визначено, що термін «даоцзя» у «Ши цзі» позначав спеціалістів із даоських технік внутрішнього вдосконалення та заснованих на Дао і де принципів управління, водночас Хуан-Лао виступало назвою політико-орієнтованої доктрини «даоцзя». Згідно із цим, автор підтверджує думку про ідентичність описаного у творі даосизму та вчення Хуан-Лао.

Стаття приділяє увагу визначенню ролі та значення образів Лао-цзи та Хуан-ді у вченні та відслідковує витоки даоського синкретизму у доханьську епоху. Хоча повідомлення джерела про походження Хуан-Лао є досить туманними та ретроспективними, найімовірнішою є гіпотеза про початок формування хуан-лаоських ідей у державі Ці, де діяла відома Академія Цзіся. Найбільше значення для визначення суті Хуан-Лао становлять подані у творі біографії пов’язаних з ним осіб епохи Хань. Їх аналіз показує, що даоські синкретичні ідеї, представлені вченням Хуан-Лао, були популярними за перших імператорів Хань і домінували при дворі за правління Вень-ді та Цзін-ді, натомість прихід до влади У-ді розпочав занепад політичного впливу послідовників даоських ідей. Водночас зроблено висновок про відсутність у них спільної ідентичності, заснованої на приналежності до вчення Хуан-Лао.

Автор припускає, що створення категорії «даоцзя» й образу Хуан-Лао з атрибутами філософської школи є намаганнями авторів «Ши цзі» згуртувати послідовників даоської традиції та зміцнити їх авторитет і вплив. Як наслідок, стверджується про доцільність розглядати Хуан-Лао як даоську синкретичну традицію, що могла включати школи окремих майстрів, але не як реально існуючу цілісну школу.

Питання римської національної ідентичності в античному світі

Марк Боровик — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу проблеми існування націй і національної ідентичності в домодерну епоху на прикладі дослідження суспільства Стародавнього Риму, переважно періоду Римської республіки. У центрі дослідження перебуває дискусія між модерністською парадигмою, яка розглядає нації як виключно продукт сучасної епохи, й альтернативними підходами до концепту «національної ідентичності». В якості сучасних представників модерністської теорії було взято до уваги як роботи Ернеста Гелнера, Еріка Гобсбаума та Бенедикта Андерсона, так і їх опонентів – Ентоні Сміта, Азар Гата та Каспара Гірші. Досліджуються їхні ключові позиції та пропонується власне визначення «національної спільноти», що базується на синтезі ключових теорій, з метою дослідження римського суспільства. У цьому контексті важливе місце займає концепт «уявної спільноти», який розглядається як універсальний інструмент для аналізу великих людських колективів незалежно від епохи їх існування.

Специфіка римської ідентичності аналізується через призму політичних інститутів Республіки, громадянства, принципу формальної рівності громадян та уявлень про народний суверенітет. Розглядаються погляди давніх авторів, зокрема Цицерона, Полібія, Лівія, Катона та Вітрувія, як джерела для реконструкції римського розуміння власного минулого та місця римлян серед інших народів. Також наводяться погляди сучасних істориків, що займаються даною проблематикою та підтримують ідею про існування «національних спільнот» в Античному світі. На основі аналізу джерел та історіографії продемонстровано, що римська література та політична теорія сприяли формуванню спільного історичного наративу та почуття приналежності до ширшої спільноти, що виходила за межі окремих міст.

На основі археологічних і письмових джерел обґрунтовується теза про поступову культурну та політичну інтеграцію італійських спільнот, яка заклала підґрунтя для формування ширшої римської ідентичності. На завершення аргументується, що, незважаючи на суттєві відмінності від сучасних націй, римська спільнота епохи Республіки проявляє низку ключових національних характеристик, що дозволяє говорити про існування римської нації в античному контексті. Разом з тим, дослідження демонструє, що вирішення даної проблематики невід’ємно пов’язане з концептуальною позицією самого дослідника, оскільки, спершу, воно потребує визначення концепту «нації» як ключової дефініції аналізу.

Початковий етап досліджень пам’яток лівобережжя Дніпра 5-7 ст. (середні течії Псла та Ворскли)

Віктор Приймак, В’ячеслав Оліцький — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

Стаття продовжує серію публікацій, присвячених формуванню джерельної бази для вивчення пам’яток 1 тис. н.е. Більського мікрорегіону та прилеглих територій лісостепу і степу Дніпровського Лівобережжя (старожитності зарубинецької лінії розвитку). На початковому етапі вивчення пам’яток пеньківської культури на Лівобережжі Дніпра (1900-ті – середина 1960-х рр.) фіксувалися випадкові знахідки окремих предметів і скарбів кола «старожитностей антів». У басейні Ворскли лише один комплекс походить з розкопок – це впускне поховання біля с. Березівка, дослідження В.Ю. Данилевича. Частина скарбів 6-8 cт. на початку 20 ст. була опублікована ще М.О. Макаренком та О.С. Федоровським. Найповніший каталог артефактів, підготовлений у довоєнні та повоєнні роки Г.Ф. Корзухіною, побачив світ у кінці 20 ст.

Інтерпретація матеріалів, здобутих на початковому етапі вивчення пеньківських старожитностей, стала можливою на першому (1960-90 рр.) та другому етапах (від рубежу 20-21 ст. до сьогодення). Особливістю другого, триваючого, етапу є істотне скорочення масштабів стаціонарних досліджень пам’яток. Лише певною мірою це компенсується активною публікацією матеріалів розкопок і розвідок, переважно отриманих на першому етапі робіт. Триває публікація матеріалів, отриманих на другому етапі, але значна їх частина вводить до наукового обігу артефакти, здобуті у ході незаконних робіт. Останні набули тотального характеру та практично стали безконтрольними. Достовірність даних про склад речових комплексів (?) і місця виявлення артефактів є сумнівною.

Не виключено, що окупація Криму та Сходу України, роки пандемії, повномасштабної війни Росії проти України знаходяться вже в межах нового, третього, етапу вивчення пеньківської культури й інших слов’янських і сусідніх культур (горизонтів), як виявлених у 1940-60-х рр., так і на початку 20 ст.

Одержавлення християнства князем Володимиром як засіб просвітництва та європеїзації Русі

Олена Дудник, Тетяна Кузнець — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

У статті розглядається бачення науковою елітою кінця 19 ст. запровадження християнства у Київській Русі. Напередодні урочистостей з нагоди 900-ліття хрещення Русі київським князем Володимиром Святославовичем, у 1886-1888 роках у «Трудах КДА» було опубліковано більше десяти статей з нагоди ювілею. Їх автори – викладачі Київської духовної академії, науковці Микола Петров, Іван Лінниченко, Володимир Завітневич, Василь Малінін, Іван Малишевський, Василь Певницький – реконструювали життєвий шлях київського князя, увиразнювали причини хрещення Русі, з’ясовували місце та час хрещення Володимира, писали про візантійський вплив на культурний поступ східного слов’янства, аналізували внутрішні спонукальні чинники такої культурно-духовної трансформації Володимира та возвеличували його подвиг як просвітника, оцінювали значення запровадження християнства. Попри пафосні характеристики князя Володимира, що зумовлювалось «ювілейним» приводом публікації матеріалів, їх автори ретельно залучали першоджерела, аналізували їх і формулювали висновки, що суголосні сучасним оцінкам християнізації Давньоруської держави.

Аналіз опублікованих у «Трудах КДА» за 1886-1888 рр. матеріалів про події 900-річної давності дав можливість виділити аспекти найбільшого зацікавлення та характер їх потрактування. В оцінках утвердження князем Володимиром християнства в Київській Русі державі історики віддавали перевагу політичним і просвітницьким наслідкам. Причини хрещення вони вбачали в життєздатності самого християнства, яке поширювалось Європою та наближалось до кордонів Русі, у просвітницькому потенціалі Візантії, у політичних відносинах Давньоруської держави з іншими християнськими державами. Одержавлення християнства означало входження в європейський культурний простір, так як культура Європи виросла на ґрунті християнства. Запровадження християнства було подією історично обумовленою і велич Володимира підкреслювалась у тому, що він перейняв саму основу європейської освіченості – християнство – і здійснив це шляхетно, не принижуючи своєї честі та гідності. Автори були однозначні у розумінні європейськості Київської Русі держави та підкреслювали, що християнство стало потужним засобом її європеїзації.

Окремим рефреном в опублікованих матеріалах звучала оцінка візантійського впливу на давньоруську культуру, який сприяв піднесенню її до європейської християнської культури. Самого князя Володимира Святославовича показано як далекоглядного політика, який зрозумів веління часу і використав усі можливості для введення Русі в європейський культурний простір.

Битва на Чудському озері 1242 р.: російський міф і реальність

Богдан Крещук — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу Лівонського походу на Новгородську землю 1240-1242 рр. та битви на Чудському озері як одного з ключових епізодів німецько-руського військово-політичного протистояння 13 ст. У роботі розглядається не лише сам перебіг воєнних дій, а й ширший політичний і соціальний контекст конфлікту, зокрема особливості взаємодії між Лівонським Орденом, місцевими балтійськими та фінно-угорськими спільнотами й північно-руськими князівствами, а також специфіка прикордонного характеру цього регіону.

На основі аналізу комплексу писемних джерел 13 ст., зокрема «Новгородського першого літопису», «Псковських літописів», «Лівонської римованої хроніки» й агіографічного «Житія Олександра Невського», простежується еволюція воєнних дій від шведського нападу на Неві 1240 р. до контрнаступу новгородських і союзних сил на початку 1242 р. Особливу увагу приділено внутрішньополітичним процесам у Новгороді та Пскові, ролі місцевих еліт і так званих «пронімецьких» угруповань, а також впливу монгольського чинника на стратегічні рішення німецьких хрестоносців і князя Олександра Ярославовича.

Значну частину дослідження присвячено критичному перегляду усталених історіографічних уявлень про битву на Чудському озері. Показано, що більшість поширених у російській історіографії 19-20 ст. деталей — зокрема твердження про масове провалювання німецьких рицарів під кригу, чітко визначену побудову військ або заздалегідь сплановану тактику новгородського війська — не мають безпосереднього джерельного підґрунтя та є результатом пізнішого міфотворення. Натомість автентичні джерела 13 ст. подають украй скупі та фрагментарні відомості, що суттєво обмежує можливості детальної реконструкції перебігу битви та змушує дослідника працювати з імовірнісними моделями.

У статті також розглянуто проблему чисельності військ і втрат сторін, зіставлено дані руських і лівонських джерел та окреслено межі їхньої інформативності й достовірності з урахуванням жанрової специфіки та політичної заангажованості. Окремо підкреслюється роль джерельної критики у відмежуванні реконструйованих подій від пізніших ідеологічних нашарувань, що сформувалися у межах національних історичних наративів. Зроблено висновок, що битва на Чудському озері була важливою з військово-політичного погляду подією, однак її значення в подальшій історичній пам’яті було істотно перебільшене. Запропонований підхід дозволяє розглядати події 1240-1242 рр. не як міфологізований акт «цивілізаційного протистояння», а як прагматичний регіональний конфлікт, зумовлений конкретними політичними, економічними та воєнними обставинами Північно-Східної Європи 13 ст., характерними для епохи хрестових походів у Балтійському регіоні.

Політична думка гугенотів першої третини 17 ст.

Тарас Богатчук — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

На основі писемних джерел і спеціалізованої історичної літератури у статті проаналізовано політичну думку гугенотів першої третини 17 ст. Метою статті є ідентифікація засадничих політичних ідей гугенотів, представлених у тогочасних працях.

Встановлено, що основними творами, які відображають політичну думку гугенотів, є праці Ж.-П. де Лескюна, Т. Браше де Ла Мільєтьєра, А. д’Обіньє, герцога де Роана, а також офіційні декларації церковних синодів і політичних асамблей. У статті висвітлено результати еволюції гугенотської політичної думки протягом 17 ст., що демонструє зміщення акцентів від теорій монархомахів у бік лояльності до монархії як гаранта релігійної толерантності. Винятком є праця А. д’Обіньє, яка наслідує традиціям монархомахів.

Доведено, що політична доктрина гугенотів базувалася на визнанні абсолютного суверенітету та божественного права монарха, що, однак, передбачало його обов’язок поважати права підданих. Автори стверджували, що Нантський едикт, як закон, що захищає права підданих, є одним із фундаментальних законів королівства, які монарх не має права порушувати. Їхні твори просувають ідею змови ворогів гугенотів, котрі нібито прагнули знищити водночас і Церкву, і Державу; цей наратив використовувався для уникнення прямої конфронтації з монархією.

З’ясовано, що гугенотська думка 17 ст. демонструє обережне ставлення до теорії опору: боротьба трактувалася не як повстання проти суверена, а як захист від переслідувань, організованих їхніми ворогами. Питання прямого спротиву монарху автори здебільшого оминали.

Крім того, автори стверджували про спільність інтересів сильної королівської влади та гугенотів. У своїх працях вони намагалися довести взаємозв’язок між національною єдністю та релігійною терпимістю. Існування едиктів і необхідність віротерпимості пояснюється гугенотськими авторами з точки зору державних інтересів, оскільки гугенотам вигідний сильний король, який може гарантувати едикти, а королю – лояльність гугенотів та їхні зовнішньополітичні зв’язки. Стаття підсумовує, що гугеноти значною мірою перейняли логіку raison d’État (державного інтересу) й абсолютизму.

Реконструкція родоводу Івана Піддубного: джерелознавчий і методологічний аспекти

Владислав Волинський — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню родоводу відомого атлета Івана Максимовича Піддубного. Протягом тривалого часу постать борця була об’єктом маніпуляцій у межах радянського та російського історичних наративів. Його козацьке коріння та українська ідентичність нівелювалася на користь конструкту «російського богатиря». З огляду на це, актуальним є спростування псевдоісторичних міфів шляхом детального вивчення походження спортсмена.

Мета праці – прослідкувати родині лінії І. Піддубного до середини 18 ст. на основі критичного аналізу архівних документів і дізнатися соціальне походження його предків. Джерельну базу дослідження склали метричні книги та сповідні розписи із фондів Державного архіву Черкаської області, Державного архіву Полтавської області та Центрального державного історичного архіву України в м. Києві.

У межах вивчення материнської гілки атлета встановлено родинні зв’язки І. Піддубного із козацькими родинами Гуриненків та Онищенків із с. Богодухівка сучасної Черкаської області. Зокрема ідентифіковано постаті прапрадідів борця – козаків Василя Гуриненка, Тимофія Мартиновича Онищенка (нар. бл. 1736 р.). Розширено знання про батьківську лінію, де ідентифіковано найдавнішу представницю роду Овечок – Уляну Андріївну (нар. бл. 1732 р.).

Окремим результатом дослідження стало виявлення помилки при атрибуції метричних книг с. Красенівка Черкаської області у фондах державного архіву. Встановлено, що частина справ, названих у описах як красенівські, фактично належать до парафіяльного діловодства с. Богодухівка. Це дозволило точно локалізувати місце народження матері чемпіона – Ганни Науменко та вивчити її родовід до прапрадіда Опанаса Науменка (пом. до 1796 р.).

Доведено козацьке походження І. Піддубного не тільки по лінії батька, але й по лінії матері, що заперечує твердження радянських і російських істориків про спортсмена як «російського богатиря». Наукове дослідження й опис походження І. Піддубного важливі для формування національної пам’яті, популяризації української історії та генеалогії видатних українців.

Результативність навчання та поведінка гімназистів Києво-Печерської гімназії в період її становлення (1885-1889 рр.): управлінський досвід В’ячеслава Петра

Михайло Мішин, Віталій Андрєєв — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексну історичну реконструкцію та системний аналіз навчально-виховного середовища Києво-Печерської чоловічої гімназії в період її інституційного становлення (1885-1889 рр.). Актуальність дослідження зумовлена необхідністю переосмислення історичного досвіду управління закладами середньої освіти в періоди гострих суспільно-політичних трансформацій і зміни освітніх парадигм. Наукова новизна роботи полягає у залученні до наукового обігу значного масиву раніше невідомих архівних матеріалів із фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві. На основі аналізу журналів засідань педагогічних рад, звітної документації, розпоряджень попечителя округу та документів особового походження, авторами детально реконструйовано стратегію формування кадрового складу й учнівського контингенту новоствореної гімназії. Вивчення джерел дозволило виявити специфіку взаємодії адміністрації гімназії з вищими освітніми інстанціями у питаннях фінансового, матеріального та кадрового забезпечення в умовах обмеженого ресурсу, а також у сфері контролю за виховним процесом.

Особливу увагу приділено постаті першого директора закладу – видатного педагога-класика В’ячеслава Петра. У статті ґрунтовно досліджено його управлінський досвід, який базувався на принципі розумного балансу між жорсткими вимогами тогочасної імперської бюрократичної системи (періоду «контрреформ») та авторськими ініціативами щодо гуманізації навчального простору. Концептуалізація педагогічних поглядів очільника закладу здійснена через порівняльний аналіз текстів його публічних виступів (1883 та 1899 рр.), що дозволило науково обґрунтувати сталість його ціннісних орієнтирів і вірність ідеям класичної освіти.

У роботі детально висвітлено ключові показники результативності навчання, проаналізовано динаміку успішності учнів у вивченні класичних мов і математики. Ці дані розглядаються у нерозривному зв’язку з аналізом дисциплінарних практик того часу. Розкрито механізми функціонування системи тотального нагляду, яка охоплювала не лише внутрішкільне життя, а й позанавчальний час учнів у міському середовищі Києва. Автори доводять, що за керівництва В. Петра дисципліна розглядалася не як інструмент примусу, а як важливий елемент соціалізації. Додатково висвітлено роль гімназійної бібліотеки та її інтелектуальний вплив на формування світогляду вихованців.

Культурна дипломатія японського консульства в Одесі (кінець 19 – початок 20 ст.)

Людмила Вовчук — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджується діяльність японського консульства в Одесі наприкінці 19 – початку 20 ст. в контексті реалізації культурної дипломатії Японії періоду реставрації Мейдзі. Проаналізовано роль консульської установи у формуванні позитивного іміджу Японії за кордоном через організацію експозицій японських товарів, налагодження контактів із місцевими підприємцями та популяризацію японської культури й виробництва.

Особливу увагу приділено діяльності почесного консула, впливового одеського підприємця та співвласника дому «В. Ракшеєв & син» Олександра Ракшеєва, який ініціював проведення виставок японських виробів в Одесі у 1896-1897 роках. Експозиції включали широкий асортимент виробів, що демонстрували як традиційні ремісничі техніки, так і продукцію новітньої японської промисловості. Серед представлених предметів були порцелянові та лаковані чайні прибори, керамічні та бронзові вази, декоративні шкатулки, меблі, ширми, шовкові тканини, вишивки, віяла, паперові та шовкові ліхтарі, картини, фотографії, вироби з лаку та черепахи. Поряд із мистецькими предметами демонструвалися також різноманітні зразки повсякденних товарів і промислових виробів: папір для друку та пакування, плетені кошики, підноси, бамбукові вироби, скриньки, лампи, пальники, скляні предмети, іграшки й інші речі домашнього вжитку. Така різноманітність експонатів дозволяла представити японське виробництво як сучасне, конкурентоспроможне та водночас тісно пов’язане з традиційною художньою культурою країни. Зорганізовані експозиції були не лише культурною подією, але й ефективним засобом комерційної реклами японських товарів, сприяючи встановленню контактів між японськими виробниками та одеськими купцями. Однак, передчасна смерть почесного консула у лютому 1898 р. призвела до поступового припинення діяльності експозиції японських товарів.

У роботі простежено подальшу трансформацію функцій японського консульства, коли напередодні російсько-японської війни 1904-1905 років пріоритетним напрямом його діяльності став збір політичної та військової інформації. Після завершення війни консульство відновило свою роботу, однак через обмеженість економічних контактів і відсутність значної японської громади у регіоні було остаточно закрите у 1909 р.

Зроблено висновок, що діяльність японського консульства в Одесі поєднувала інструменти культурної, економічної та політичної дипломатії, спрямовані на зміцнення міжнародного авторитету Японії та розширення її впливу в регіоні Чорного моря.

Іноземні інвестиції у розвиток промисловості Центрально-Східної України у 1882-1917 рр.

Олена Ходченко — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено вплив іноземного капіталу на формування індустріального потенціалу Центрально-Східної України в період активної індустріалізації Російської імперії наприкінці 19 – на початку 20 ст. Проаналізовано історичні умови, що сприяли масштабному залученню інвесторів із Франції, Бельгії, Німеччини та інших європейських країн, а також визначено їхню роль у розвитку промисловості регіону.

Метою дослідження є з’ясування місця та значення іноземних інвестицій і створених європейськими підприємцями промислових об’єктів у економічній, демографічній та соціокультурній трансформації Центрально-Східної України, а також у становленні історико-географічного індустріального регіону Донбас.

Показано, що протекціоністська політика імперського уряду, поєднана з наявністю багатих природних ресурсів і дешевої робочої сили, створила сприятливі умови для реалізації іноземних промислових проєктів. Західні підприємці, інвестуючи у видобуток корисних копалин і металургійне виробництво, отримували високі прибутки, що стимулювало подальший приплив капіталу, активізацію ринку праці, трудову міграцію та прискорену урбанізацію регіону.

Особливу увагу приділено формуванню корпоративних міст – урбанізованих поселень, що виникали навколо великих підприємств, заснованих іноземними інвесторами, – та їхньому впливу на демографічні процеси й появу нових соціальних ідентичностей. Окремі з цих поселень трансформувалися в монофункціональні міста, економіка яких ґрунтувалася на одній галузі, але підтримувалася кількома підприємствами.

У статті доведено, що впровадження західноєвропейських технологій, технічних стандартів і управлінських практик сприяло масштабній експлуатації мінеральних ресурсів, інтеграції промислового виробництва регіону в європейські ринкові зв’язки та формуванню модерної індустріальної інфраструктури.

Фінансування. Статтю підготовлено за фінансової підтримки проєкту кафедри всесвітньої історії Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара «Європейський мультикультуралізм як досвід та шлях європейської інтеграції України» (проєкт № 101127866 – EMKEpaUEI, реєстраційна картка № 5475), що реалізується в межах програми ЄС ERASMUS+ Jean Monnet.

Протипожежний захист архітектурних пам’яток історії та культури в радянській Україні 1921-1941 років

Михайло Харламов, Інна Чернікова — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

У роботі характеризуються окремі проблеми протипожежного захисту архітектурних пам’яток історії та культури на території Української Соціалістичної Радянської Республіки / Української Радянської Соціалістичної Республіки (УСРР-УРСР) у 1921-1941 рр. Досліджуються недостатньо відомі та не схарактеризовані аспекти протипожежної боротьби та профілактики загорянь архітектурних пам’яток історії та культури УСРР-УРСР у вказаний історичний період. Досліджуються особливості протипожежного захисту архітектурних пам’яток історії та культури на українських землях часів нової економічної політики та часів зародження та утвердження сталінського тоталітарного режиму в УСРР-УРСР, розглянуто особливості ставлення держави до культових і релігійних архітектурних пам’яток історії та культури у досліджуваний період.

Зроблено висновки, що протягом 1921-1941 рр. система протипожежного захисту архітектурних пам’яток історії та культури в УСРР/УРСР не виокремлювалася у самостійний напрям державної діяльності. Заходи з пожежної безпеки щодо таких об’єктів реалізовувалися в межах загальної пожежної охорони, пріоритетами якої залишалися промислові підприємства, об’єкти транспорту та стратегічно важлива інфраструктура. Відсутність спеціального правового статусу пам’яток у системі пожежної безпеки зумовлювала поверховий характер контролю й ігнорування специфічних профілактичних заходів, необхідних для їх збереження. Організаційна структура управління охороною пам’яток і пожежною справою характеризувалася відсутністю належної координації. Установи, відповідальні за збереження культурної спадщини та підпорядковані Народному комісаріату освіти, зосереджувалися переважно на реєстрації об’єктів і реставраційних роботах, допустимих з ідеологічного погляду.

Водночас пожежна охорона, що перебувала у підпорядкуванні НКВС, виконувала завдання, визначені логікою забезпечення державної безпеки.

Колекціонування та дарування мистецтва у Центрально-Східній Європі після Другої світової війни: дар Юліана Купчинського музеям України

Yuliia Kizyma — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

У статті викладено результати дослідження, присвяченого історії колекції громадянина Польщі Юліана Купчинського, яку той у 1951-1954 рр. передав музеям Української РСР. Попри непересічний розмір і різноманіття збірки, особистість дарувальника, а також обставини, за яких він став власником творів і вирішив подарувати їх, досі не були предметом досліджень.

Метою дослідження було не лише встановити фактичну інформацію про Купчинського та його збірку, але й розглянути цей випадок у контексті історії колекціонування та дарування творів мистецтва музеям у Центрально-Східній Європі повоєнної доби. Для цього було запропоновано теоретичну рамку, котра поєднує підходи студій матеріальних культур, антропології мистецтв А. Джелла, антропології дарування, а також студій «незручної спадщини».

Встановлено, що більшу частину своєї колекції Купчинський набув під час перебування у Сілезії у 1946-1950 рр. Основу збірки склали твори німецьких художників, що були змушені залишити регіон після його окупації Червоною Армією та приєднання до Польщі, а також інші предмети, що, найімовірніше, раніше перебували в їхній власності. Через брак джерел не вдалося точно визначити умови, за яких Купчинський отримав ці речі. Натомість було проаналізовано твердження самого колекціонера на цю тему та запропоновано кілька гіпотез.

У 1951-1954 рр. за посередництва кількох державних інституцій Купчинський передав кількасот творів до музеїв у Києві та Львові. За словами дарувальника, таким чином він «прагнув прислужитися Батьківщині». Однак авторка розглядає й інші фактори, що могли підштовхнути його до рішення подарувати колекцію. Найважливішим з них видається ризик політичного переслідування.

З’ясовано початковий склад збірки та розглянуто історію її побутування в музеях України, зокрема розпорошення між різними інституціями та твердження про «низьку художню цінність» більшості творів. Натомість обґрунтовано значущість колекції загалом і цінність окремих творів, зокрема живопису та графіки. Нарешті, окреслено зв’язки розглянутої теми з проблемними питаннями у дослідженнях історії приватного й інституційного колекціонування, особливо (але не лише) у повоєнній Центрально-Східній Європі.

Фінансування. Публікація створена у рамках стипендіальної програми Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського (Польща).

Педагогічна діяльність Андрія Малишка

Тетяна Ладиченко — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

Статтю присвячено малодослідженим і практично невідомим широкому загалу аспектам життя та творчості видатного українського радянського поета й громадсько-політичного та культурного діяча Андрія Самійловича Малишка. На основі значної кількості документальних джерел, наукових досліджень і періодичних видань простежується педагогічна діяльність Малишка та його зв’язки із системою освіти в УРСР.

У сучасній українській історіографії існує лише декілька публікацій, присвячених висвітлюваним у статті питанням, зокрема, періоду навчання та початку трудової діяльності Андрія Самійловича на ниві освіти, його безпосередньої участі у програмі лікнепу, якою майбутній поет займався вже у п’ятнадцятирічному віці. Автором також доведено, що й у наступні роки, фактично протягом всього свого життя Малишко не поривав зв’язків з освітою.

Андрій Самійлович Малишко починав саме з педагогічної діяльності. Він був учителем, завучем, а згодом і директором школи в Овручі, успішним активістом у комсомольській організації, проводив активну громадсько-культурну та просвітницьку роботу. Зі спогадів сучасників випливає, що він був гарним педагогом, творчо ставився до різних завдань, відзначався він й організаційним хистом. Малишко швидко просувався по кар’єрних сходах, став завучем, а потім і директором школи. Проте, його майбутньому як педагога поклала край кампанія з пошуку прихованих ворогів серед працівників освіти. Малишку пригадали, що його брата свого часу було засуджено до смертної кари як махновця.

За допомоги колишніх вузівських викладачів поетові пощастило реабілітувати себе, але до школи він більше ніколи не повернувся. Проте й надалі, на всіх етапах свого життя письменник підтримував тісний зв’язок з багатьма освітянами: школярами, студентами та науковцями. Він листувався з учнями шкіл, аспірантами вузів тощо. А згодом, вже як депутат, намагався, як міг, покращити освітній процес, якість навчання та умови життя у гуртожитках радянських та зарубіжних студентів, завжди приділяв значну увагу проблемам розвитку української мови. Неодноразово він особисто вносив на розгляд народних обранців пропозиції щодо необхідності змін у шкільній програмі з української літератури, щоб діти вивчали більше письменників. Також, разом із Олесем Гончаром, Малишко наполягав на обов’язковому вивченні української мови в усіх освітніх закладах. Аналізував А. Малишко й стан роботи вузів, зокрема, освітній процес та якість навчання іноземних студентів в УРСР, шукав нові шляхи щодо їхнього поліпшення.

Проєкт Південно-Східної Анатолії (GAP): історичні віхи та стратегічні цілі

Оксана Махиня — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному аналізу одного з найбільших і найамбітніших інфраструктурних проєктів у світі – Проєкту Південно-Східної Анатолії (GAP). Робота охоплює шлях трансформації ініціативи від суто енергетичної програми до багатосекторальної моделі сталого людського розвитку.

Автор розглядає коріння проєкту, що сягають ще 1930-х років, коли за ініціативи Мустафи Кемаля Ататюрка було створено Управління з вивчення електроенергетики. У статті детально проаналізовано ключові етапи: оформлення розрізнених планів будівництва гребель на річках Тигр та Євфрат в єдиний інтегрований проєкт; офіційне перетворення GAP на проєкт регіонального розвитку з прийняттям «Головного плану» (Master Plan), що ознаменувало перехід від технічного будівництва до соціально-економічного реформування. Центральне місце у роботі займає опис технічних досягнень. Проєкт охоплює 9 провінцій Туреччини. Гідроенергетика: Система передбачає будівництво 22 гребель і 19 гідроелектростанцій. Іригація: План зрошення понад 1,82 млн. гектарів посушливих земель, що перетворює регіон на «житницю» Близького Сходу. Особлива увага приділяється греблі Ататюрка – одній з найбільших у світі за об’ємом насипу.

Стаття розкриває багатогранність стратегічних завдань Туреччини: подолання регіональної нерівності, зменшення економічного розриву між розвиненим заходом та аграрним сходом країни. Створення робочих місць: Проєкт спрямований на забезпечення роботою понад 3,8 млн. осіб, що є критично важливим для стабілізації соціальної ситуації в регіоні. Розвиток інфраструктури: модернізація транспортних мереж, будівництво аеропортів і розвиток міської інфраструктури. Соціальний захист та освіта: впровадження програм підтримки жінок, створення багатоцільових громадських центрів (ÇATOM) і підвищення рівня грамотності. Окрема увага присвячена «водній дипломатії». Оскільки Тигр та Євфрат є транскордонними річками, реалізація GAP викликає дискусії з сусідніми Сирією та Іраком.

Автор аналізує питання розподілу водних ресурсів у басейні річок. Екологічні наслідки: зміна екосистем, ризики засолення ґрунтів та збереження історичної спадщини (наприклад, кейс затоплення стародавнього міста Хасанкейф). У статті підсумовується, що GAP перестав бути просто мережею ГЕС. Сьогодні це глобальний приклад інтегрованого розвитку, де економічне зростання поєднується з соціальною справедливістю та екологічним менеджментом. Попри фінансові та геополітичні перепони, проєкт залишається ключовим інструментом національної безпеки й економічного суверенітету Туреччини.

Етапи розвитку адвокатури України у контексті періодизації історії Української державності

Юрій Котляр, Маргарита Ющенко — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано основні етапи розвитку адвокатури України крізь призму періодизації української державності. Показано взаємозв’язки між еволюцією інституту адвокатури та змінами форм державної організації, правових систем і політико-правових режимів.

Історія української державності складається з чотирьох етапів: перший – княжа доба; другий – козацька доба. Гетьманщина; третій – Українська національна революція; четверта – сучасна українська незалежна держава. Ключовою для формування власне української державності стало існування Галицько-Волинської держави.

Разом з тим, Україна пережила ряд стадій: державну, напівдержавну та бездержавну. Україна за 826 років (з 1199 р. до 2025 р.) більше перебувала в умовах напівдержавного існування (344 роки), ніж у процесі державотворення (249 років), що створює складність у сприйнятті вказаних етапів як моментів існування єдиної української державності. Також, ми маємо унікальний в світовій історії досвід відродження українського державотворення, навіть після століть перебування під іноземним гнітом на бездержавній стадії (233 роки). Тривала відсутність власної держави викликала потребу знаходити і відстоювати окрему позицію в інших державних структурах. В даному контексті, певну роль відігравав інститут адвокатури.

Виділено сім етапів розвитку української адвокатури. Визначено, що із вказаних етапів розвитку української адвокатури три (Київська Русь і Галицько-Волинське князівство; Українська національна революція; Сучасна українська незалежна держава) співпадають з етапами українського державотворення. Три етапи (Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське; Гетьманщина; Українська Радянська Соціалістична Республіка) відносяться до напівдержавної стадії. І лише один (Російська та Австро-Угорська імперії) – до періоду бездержавності.

Періоди зміцнення державної автономії та суверенності супроводжувалися розширенням повноважень і підвищенням самостійності адвокатури, тоді як за умов імперських і тоталітарних режимів її незалежність зазнавала суттєвих обмежень. Нині адвокатура утверджується як невід’ємна складова демократичної правової держави.

Російський фактор у зовнішній політиці Туреччини щодо України на першому етапі російсько-української війни (2014-2021 рр.)

Андрій Грубінко — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано історичний вплив Росії на зовнішню політику Турецької Республіки та українсько-турецьких стосунків упродовж 2014-2021 рр. – першого етапу новітньої військової інтервенції Росії в Україні, що спричинила до вагомих змін у системі міжнародних відносин, економіки та безпеки на регіональному і глобальному рівнях. Враховано історичний досвід комунікації України та Туреччини як регіональних центрів впливу, а також взаємодії Туреччини та Росії у регіоні.

Зазначено, що на початку 21 ст. Росія та Туреччина, як історично дві конкурентні сили в Чорноморському регіоні, почали шукати нові форми взаємодії та кооперації, в основі якої лежать енергетичні інтереси постачання російського газу і нафти до Європи та на Близький Схід через територію Туреччини. Цьому сприяли зміни зовнішньої політики Туреччини у другій половині 2010-х рр., яка полягала у поступовому дистанціюванні від Заходу та спробі досягнути стратегічної автономії, при цьому залишаючись членом НАТО. Ці пошуки призвели до формування енергетичної залежності Туреччини від російських енергоносіїв і відповідно більш проросійської політики турецького керівництва.

Історично складні взаємини у трикутнику Туреччина – Росія – Україна особливо загострилися у 2014 р. після російської анексії Криму. Встановлено, що турецька політика зовнішньополітичного балансування спричиняла як певні загрози, так і можливості для українсько-турецьких відносин. Туреччина своєю активною торговельно-економічною й енергетичною співпрацею з Росією в умовах першого етапу сучасної російсько-української війни фактично сприяла подальшому зміцненню російського путінського режиму та економічного підґрунтя його військового потенціалу, який згодом сповна був використаний в умовах повномасштабної війни проти України. Водночас балансування турецької зовнішньої політики між Заходом і Сходом дало можливість започаткувати та розвивати українсько-турецьку військово-технічну кооперацію, гуманітарні контакти, розширити економічну співпрацю, а також використовувати можливості офіційної Анкари як посередника між сторонами конфлікту в Україні та майданчика для мирних переговорів.

Становлення і розвиток львівської школи вивчення спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін як наукове і культурне явище

Ігор Кривошея, Ірина Кривошея — чт, 19 бер 2026 00:00:00 +0200

Рецензія на монографію: Целуйко О.П. Спеціальні (допоміжні) історичні дисципліни у Львові наприкінці XVIII ст. – 1980-ті рр.: структурні трансформації, наукові та навчальні практики: монографія. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2024. 904 с.