Старожитності Лукомор'я

Глиняні прясла з поселення Котельва ІІ

Анатолій Щербань — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

Метою роботи є здійснення узагальнюючої характеристики всіх пряслоподібних предметів, знайдених під час вивчення поселення Котельва ІІ експедицією Історико-культурного заповідника «Більськ» під керівництвом Олега Шапорди.

Дослідження здійснене у межах історичного підходу із застосуванням комплексу неінвазивних методів вивчення археологічних артефактів. Зокрема, використано метрологічний і трасологічний методи, методи контекстуального резонансу та порівняльного аналізу. Їх поєднання дало змогу розглянути предмети з урахуванням морфологічних особливостей, фізичних характеристик й обставин виявлення. Під час опрацювання матеріалів дотримано принципу об’єктивності, що передбачає критичне осмислення отриманих результатів та обережність у визначенні функціонального призначення окремих знахідок.

Проаналізовано колекцію пряслоподібних виробів, що походять із поселення Котельва ІІ, розташованого неподалік Більського городища. Предмети виявлено як у культурному шарі пам’ятки, так і в сміттєвому заповненні господарських ям. Переважна більшість знахідок збереглися в цілому вигляді, тоді як три екземпляри представлені фрагментами.

Подібні вироби традиційно пов’язують із процесом прядіння, насамперед із використанням веретен. Водночас їхнє функціональне визначення потребує врахування сукупності ознак, серед яких важливе місце належить масі предметів. За ваговими характеристиками у дослідженій колекції виокремлено чотири групи. До категорії «легких» належить лише один виріб. Його параметри не дають підстав розглядати предмет як повноцінний елемент знаряддя для прядіння, тому віднесення цієї знахідки до прясел видається необґрунтованим.

Решта досліджених виробів за своїми характеристиками могла використовуватися як складові частини веретен, призначених для роботи з різними видами сировини. Відмінності у вазі предметів дозволяють висловити гіпотезу про варіативність застосовуваних знарядь, хоча остаточне визначення їхньої спеціалізації потребує додаткових досліджень.

Отримані результати розширюють уявлення про окремі аспекти повсякденного життя та господарської діяльності мешканців округи Більського городища у період його найвищого розвитку. Введення до наукового обігу дослідженої колекції створює додаткові можливості для порівняльного вивчення подібних знахідок з інших пам’яток скіфського часу.

Грецька ліга – створення, функціонування, розпад

Hieronim Łapa — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

Грецька ліга, або Симмахія еллінів, заснована македонським царем Антигоном III Досоном у 224 р. до н.е., була однією з найважливіших політичних структур материкової Греції наприкінці 3 ст. до н.е. Попри її значення, вона привертала значно менше уваги дослідників, ніж інші грецькі союзи. Обмеженість джерельної бази ускладнює реконструкцію інституційної структури Ліги, її членського складу та політичних механізмів. У цьому дослідженні розглянуто обставини її створення, особливості функціонування та чинники, що зумовили її занепад.

Ліга виникла під час Клеоменової війни, коли експансія Спарти під проводом царя Клеомена III становила загрозу для Ахейського союзу. Тому Арат із Сікіона звернувся по допомогу до Македонії, що дало змогу Антигону Досону відновити македонський вплив на Пелопоннесі. Утворений союз об’єднав кілька регіональних союзів і народів, зокрема ахейців, епіротів, фокідян, македонян, беотійців, акарнанців і фессалійців. Таким чином, його можна розглядати як «союз союзів», що відображав політичні умови Греції кінця 3 ст. до н.е.

Особливу увагу приділено Раді Ліги (синедріону) та статусу македонського царя як гегемона. Схоже, що Рада функціонувала переважно як спеціально скликаний дорадчий і консультативний орган, який скликав цар і до складу якого входили представники основних союзних держав. Її члени обговорювали питання спільних воєнних дій та інші справи, що стосувалися союзу, тоді як окремі держави зберігали значну автономію. Відомості щодо прийняття нових членів, точних повноважень Ради та статусу таких держав, як Спарта і Фессалія, залишаються непереконливими. Водночас македонський цар посідав панівне становище: він скликав Раду, командував союзними військами та відігравав вирішальну роль у дипломатичних і політичних справах.

Спочатку Ліга виявилася дієвим інструментом македонської гегемонії. Її війська розгромили Клеомена III під Селласією у 222 р. до н.е., а за правління Філіппа V союз брав участь у Союзницькій війні. Під час конфліктів із Римом, особливо Другої Македонської війни, македонський цар поступово втрачав підтримку союзників. Рішення ахейців приєднатися до Риму зрештою засвідчило крах політичних засад Симмахії.

У дослідженні обґрунтовано тезу, що Грецька ліга функціонувала передусім як оборонний військовий союз та інструмент македонської гегемонії, а не як централізована федерація. Її занепад був зумовлений не стільки внутрішніми інституційними вадами, скільки перетворенням Риму на домінантну політичну та військову силу грецького світу.

Історіографія життя та наукової діяльності Гашпара Фрутуозу

Анастасія Бугрій — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

У статті здійснено історіографічний огляд досліджень життя та діяльності Гашпара Фрутуозу (1522-1591) — священника та першого історика Азорських островів, чиї праці є важливим джерелом для вивчення архіпелагу у 16 ст. Метою дослідження є систематизація наукових праць, присвячених біографії Фрутуозу, його філософським і релігійним поглядам, а також визначення основних напрямів використання його творчої спадщини у дослідженнях з історії та географії Азорського архіпелагу. Особливу увагу приділено тому, як змінювалися дослідницькі підходи до постаті автора та змісту його творів, на цій основі їх було класифіковано за напрямами.

Розглянуто становлення біографічної традиції, висвітлено значення досліджень Ернесто ду Канту, який звертався до документальних матеріалів для перевірки й уточнення відомостей про життя Фрутуозу, його освіту та церковну діяльність. Окремо охарактеризовано внесок Родрігу Родрігеша у вивчення біографії письменника та його родинного оточення. Такий детальний розгляд дає змогу простежити розвиток уявлень про постать Фрутуозу та поступове розширення джерельної основи його біографічних досліджень.

Висвітлено дослідницький інтерес до поняття «saudade», його інтерпретації у творчій спадщині Гашпара Фрутуозу, а також до особливостей його світогляду, духовних орієнтирів і літературного самовираження. Увагу приділено працям, в яких творчість письменника розглядається у контексті португальської філософської та культурної традиції.

Окремо проаналізовано дослідження, в яких «Saudades da Terra» використовується як історичне джерело. Розглянуто наукові праці, присвячені заселенню Азорських островів, генеалогії, соціальним відносинам і контактам мешканців архіпелагу з іншими регіонами португальського світу, які спираються на історичні свідоцтва того часу, зібрані та записані Гашпаром. Визначено також напрям досліджень географічних і природничих відомостей, зафіксованих Фрутуозу, зокрема його описів географічного простору, геологічних особливостей островів, місцевої флори та внутрішніх водойм.

Наукова новизна статті полягає у систематизації історіографії вивчення Гашпара Фрутуозу за основними тематичними напрямами та комплексному розгляді біографічних досліджень і праць. Загалом, Фрутуозу можна охарактеризувати як визначну постать, чиї наукові інтереси у результаті успішно втілилися у матеріали, які сучасні дослідники Азорських островів використовують як основне джерело, адже встановлено, що він мав новаторські ідеї, які перевіряв на практиці та відображав у своїх творах.

Мемуари дипломатів і військових як джерело до вивчення Північного Приазов’я останньої чверті 17 ст.

Олена Отземко — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

У статті розглянуто мемуарні твори останньої чверті 17 ст. як важливий комплекс джерел для вивчення історії Північного Приазов’я.

Мета дослідження – визначити особливості походження й авторського складу мемуарних творів, які містять свідчення про Північне Приазов’я останньої чверті 17 ст. (із залученням відомостей про сусідні території на півночі та сході); окреслити коло проблем, які зацікавили авторів під час перебування на цих або суміжних територіях; з’ясувати причини уваги саме до цих тем; визначити інформаційні можливості зазначених мемуарних творів для вивчення історії Північного Приазов’я.

Джерелами для дослідження послужили мемуари, авторами яких були російські царедворці останньої чверті 17 – початку 18 ст. (чиновники, військові) й іноземці європейського походження на службі московських царів: щоденники генерала П. Гордона та І. Желябузького, автобіографічний життєпис князя Б. Куракіна, а також журнал посольської місії стольника В. Тяпкіна та дяка М. Зотова, журнал морського походу віце-адмірала К. Крейса, які поєднують риси діловодного документу та мандрівних записок, як джерела особового походження.

Показано, що зазначені мемуарні твори охоплюють широке коло різноманітної інформації, зокрема, містять відомості про північно-приазовській регіон. Наголошується, що на їх характер вплинув службовий статус авторів та обставини подорожей. Оскільки шляхи посольської місії та військових походів пролягали або західною частиною приазовських степів, або міжріччям Сіверського Дінця та Дону, і Східним Приазов’ям, основна інформація стосується саме цих територій, дозволяючи скласти уявлення про північно-приазовський регіон і події, що відбувалися на його теренах.

Встановлено, що попри лаконічність записів, повідомлення різних авторів загалом збігаються у характеристиці шляхів, якими вони пересувалися, військових дій, учасниками яких були. Їх увагу привернули природні умови, залишки поселень, описання яких було пов’язане із суто практичними міркуваннями – як джерело ресурсів для армії або місце побудови укріплень.

Аналіз походження та змісту мемуарних творів дозволив дійти висновку, що в останній чверті 17 ст. Північне Приазов’я з його ресурсами розглядалося як плацдарм для розгортання московських військ на шляху до завоювання Криму та виходу до Азовського і Чорного морів. Докладна інформація про пересування армій і військові дії є свідченням активного залучення цього регіону до геополітичних конфліктів Московського царства й Османської порти.

Яськівська Січ (1733-1735 рр.) між Кам’янською та Підпільненською Січами у контексті російсько-османського протистояння: джерелознавчий аналіз та історична реконструкція

Євген Молдаванов — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

Упродовж 18 ст. історія Запорозького Війська була нерозривно пов’язана з переміщеннями його військово-адміністративного центру – Запорозької Січі. Проте хронологічний відрізок між Кам’янською (1730-1734 рр.) і Підпільненською (1734-1775 рр.) Січами залишається малодослідженим, що утворює істотну лакуну в реконструкції територіальної організації та політичної історії 18 ст. Попри наявність фрагментарних згадок у працях Д.І. Яворницького та документах Архіву Коша Нової Запорозької Січі, питання існування окремого козацького осередку на острові Яськівському у 1733-1735 рр., як і його правового статусу, досі не ставало предметом спеціального наукового аналізу.

Метою дослідження є реконструкція історичного, геополітичного та військово-адміністративного контексту заснування, функціонування та подальшого перенесення Яськівської Січі (1733-1735 рр.) як проміжної ланки між Кам’янською та Підпільненською Січами на підставі критичного аналізу дипломатичних джерел 18 ст.

У результаті дослідження обґрунтовано, що заснування Яськівської Січі восени 1733 р. відбулося у контексті російсько-османського суперництва періоду війни за польську спадщину та за умов неформальної підтримки з боку російського уряду. Проаналізовано дипломатичне протистояння навколо Базавлуцького осередку, зокрема візити османських комісій, відмову запорожців визнати зверхність Пилипа Орлика та султана, а також інцидент із нападом на турецького посла у 1735 р. Вперше детально аргументовано причини та хронологію перенесення Коша восени 1735 р. з острова Яськівського на материковий Підпільненський мис (Красний Кут). Зміна розташування підтверджується аналізом розпорядження генерал-лейтенанта М. Леонтьєва щодо укріплення Січі «лежачим деревом і рогатками» замість наявних на острові земляних валів і свідченнями С. Мишецького про тривання фортифікаційних робіт у 1736-1740 рр.

Практичне значення роботи полягає в уточненні хронології та періодизації історії Запорозьких Січей 18 ст. шляхом концептуалізації Яськівської Січі (1733-1735 рр.) як окремого військово-політичного етапу й обґрунтування її історико-правового статусу. Отримані результати створюють підґрунтя для подальших натурних археологічних розвідок в урочищі Базавлук і можуть бути використані при підготовці академічних праць з історії України, довідників і навчальних курсів.

«Місто Хаджибей або Одеса» в описах іспанського консула Луїса дель Кастільйо (1774-1835)

Богдан Чума — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

У статті здійснено історико-імаґологічний аналіз процесу інтеграції регіону Північного Причорномор’я до європейського символічного простору на початку 19 ст. Дослідження фокусується на реконструкції просторових, геокультурних і соціокультурних уявлень про Одесу та її околиці, що відображені у писемній спадщині першого іспанського консула Луїса дель Кастільйо (1774-1835).

Актуальність теми зумовлена необхідністю вивчення маловідомих сторінок українсько-іспанських взаємин і визначення ролі дипломатичних інституцій у формуванні знань про українські землі у Західній Європі. Джерельну базу дослідження становлять дві ключові групи документів: офіційне дипломатичне листування консула, яке зберігається у фондах Національного історичного архіву Іспанії, та праця «Спостереження про чорноморську торгівлю…», опублікована у Мадриді 1828 р. Додатково залучено матеріали Державного архіву Одеської області й тогочасну іспанську періодику.

У результаті дослідження доведено, що відкриття іспанського консульства в Одесі у 1804 р. було закономірним наслідком зміни геополітичного балансу сил у регіоні в останній третині 18 ст. Військова експансія Російської імперії проти Османської Порти та поділи Речі Посполитої забезпечили повний контроль над Північним Причорномор’ям, право вільного мореплавства через чорноморські протоки Босфор і Дарданелли та відкрили доступ до родючих сільськогосподарських земель Правобережної України. З’ясовано, що у візії іспанського дипломата урбаністичний простір Одеси позиціонувався як символ європейської цивілізації, історичний спадкоємець античності та важливий центр міжнародної (насамперед зернової) торгівлі. Водночас місто маркувалося як цивілізаційне порубіжжя із мусульманським Сходом, яке постійно перебувало під загрозою воєнних конфліктів та епідемій.

Особливу увагу звернено на опис Л. дель Кастільйо міської інфраструктури (модерних вулиць, кам’яної забудови, громадських закладів) і поліетнічного складу населення. Автор прагнув продемонструвати переваги міського середовища та його економічні преференції для іспанських купців.

Констатовано, що праця іспанського консула стала інституціоналізованим каналом соціокультурної комунікації. Розбудова Одеси, залучення великої кількості іноземців до розвитку міста та господарського освоєння його околиць сформували систему модерних рецепцій, що маркували цей регіон як самобутню та відкриту світові соціокультурну й економічну структуру.

Дендрохронологічні дослідження другої половини 19 ст.: від Дж. Кюхлера до Ф.Н. Шведова

Варфоломій Савчук — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

Дослідження зосереджене на розгляді проблеми становлення у другій половині 19 ст. дендрохронології – одного з важливих наукових напрямів, методи якої широко використовуються як для палеокліматичних досліджень, так і для датування (встановлення віку) різноманітних (археологічних) об’єктів в археологічних дослідженнях.

Мета дослідження – формування на підставі аналізу історіографії проблеми комплексу найбільш знакових праць в історії дендрохронології другої половини 19 ст. та визначення на підставі їх системного аналізу основних закономірностей динаміки становлення дендрохронології у досліджуваному періоді.

Проведене дослідження засвідчує, що в українській історіографії майже відсутні публікації з історії розвитку дендрохронології, в яких зазначена проблема була б глибоко вивчена. Натомість існує значний пласт закордонних досліджень з історії виникнення та розвитку дендрохронології, що актуалізує необхідність проведення подібних досліджень в Україні.

Застосовані методологія та методи дослідження стали основою детального комплексного аналізу змісту рідкісних на сьогоднішній день основоположних праць Дж. Кюхлера, А. Покорни, Я. Каптейна і Ф.Н. Шведова та з’ясування їхніх основних положень у контексті сучасної дендрохронології.

Новизна дослідження полягає у комплексності та синергії розгляду первинних джерел – праць піонерів дендрохронології, що дало можливість з’ясування логіки перехідного періоду у формуванні дендрохронології як певного наукового напряму. Проаналізовані джерела чітко свідчать про позитивну динаміку становлення дендрохронології у другій половині 19 ст. Кожне десятиліття цього періоду вносило нові методологічні та методичні новації, формуючи таким чином певний «образ» нового наукового напряму.

Порівняльний аналіз оригінальних досліджень (першоджерел) і досягнутих результатів Дж. Кюхлера (1859), А. Покорни (1869), Я. Каптейна (1880-1881/1914) та Ф.Н. Шведова (1892) дає підстави стверджувати, що протягом другої половини 19 ст. відбувався поступовий перехід від якісного опису експериментальних даних, що характеризують деревні кільця, та їх зв’язку зі зміною умов зростання дерев (Дж. Кюхлер) і можливостями датування, до кількісних вимірювань і математичної обробки експериментальних даних (статистична обробка результатів, інтерполяція, методи згладжування кривих у працях А. Покорни, Я. Каптейна та Ф.Н. Шведова). Можливо такий прорив був пов’язаний і з тим, що Я. Каптейн і Ф.Н. Шведов буди фізиками і їм було притаманне використання математичних методів і в інших їхніх дослідженнях. У цей період відбулося також чітке усвідомлення важливості перехресного датування для дендрохронологічних досліджень.

У статті уточнені бібліографічні описи проаналізованих праць, зроблено переклад українською мовою німецькомовної публікації, яку пов’язують з авторством А. Покорни.

Запровадження судової реформи 1864 року на Півдні України

Ігор Ніколаєв — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

У представленій науковій публікації досліджено особливості впровадження Судової реформи 1864 р. на Півдні України у другій половині 19 ст. у контексті модернізації судової системи Російської імперії.

Метою дослідження є комплексний аналіз особливостей впровадження Судової реформи 1864 р. на Півдні України у другій половині 19 ст. крізь призму суспільно-політичних і правових трансформацій Російської імперії.

Проаналізовано передумови проведення реформи, зумовлені кризою дореформеного судочинства, соціально-економічними змінами та необхідністю оновлення державного управління після поразки у Кримській війні та скасування кріпосного права. Розкрито зміст Судових статутів 1864 р., охарактеризовано основні принципи нового судоустрою та судочинства, зокрема гласність, усність, змагальність судового процесу, незалежність суддів, діяльність мирових суддів, окружних судів, судових палат, адвокатури, прокуратури та нотаріату. Обґрунтовано, що закріплені реформою правові засади в окремих аспектах випереджали тогочасну європейську судову практику та стали важливим етапом модернізації імперської системи правосуддя. Особливу увагу приділено специфіці реалізації реформи у Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях.

Встановлено, що функціонування нових судових інституцій на Півдні України визначалося особливостями адміністративно-територіального устрою, швидким економічним розвитком регіону, багатонаціональним складом населення та недостатнім кадровим забезпеченням. Доведено, що, незважаючи на низку організаційних труднощів, Судова реформа 1864 р. заклала підвалини формування модерної системи правосуддя на півдні українських земель і значно вплинула на подальший розвиток судових інститутів.

Розвиток аматорського театру в Миколаєві наприкінці 19 ст. за документами канцелярії Миколаївського військового губернатора

Ірина Міронова — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено особливості становлення та розвитку аматорського театрального руху в Миколаєві наприкінці 19 ст. у контексті соціально-економічних і культурних трансформацій Південної України. Метою дослідження є комплексний аналіз організаційних засад, форм діяльності, матеріального забезпечення та суспільного значення театрального аматорства на основі документів фонду 230 «Канцелярія Миколаївського військового губернатора» Державного архіву Миколаївської області. Джерельну основу роботи становлять матеріали одинадцяти архівних справ, що містять адміністративне листування, статути громадських об’єднань, програми культурних заходів, фінансові звіти та документи щодо погодження театральних вистав.

Особливу увагу приділено діяльності Миколаївського артистичного гуртка, офіційне оформлення якого відбулося в січні 1890 р. Проаналізовано його організаційну структуру, систему управління, джерела фінансування й основні напрями культурно-мистецької роботи. Встановлено, що діяльність гуртка охоплювала не лише драматичні постановки, а й концерти, літературні читання, музичні та танцювальні вечори. Розглянуто спроби реформування організаційної структури об’єднання впродовж 1896-1900 рр., які відображали прагнення місцевої громадськості до розширення культурно-просвітницької діяльності.

З’ясовано роль навчальних закладів, благодійних товариств, професійних і конфесійних об’єднань у формуванні міського аматорського театрального середовища. На основі архівних документів охарактеризовано практику організації вистав, літературно-музичних вечорів і благодійних заходів, а також механізми їх фінансування через реалізацію квитків, членські внески та добровільні пожертвування. Висвітлено взаємодію громадських ініціатив із професійною театральною інфраструктурою міста.

Окрему увагу приділено адміністративному регулюванню культурного життя, зокрема процедурі затвердження статутів, отриманню дозволів на проведення публічних заходів і контролю з боку військово-губернаторської адміністрації.

Наукова новизна дослідження полягає в комплексному висвітленні організаційного становлення аматорського театру Миколаєва на основі малодосліджених архівних матеріалів. Зроблено висновок, що театральне аматорство наприкінці 19 ст. становило важливу форму громадської самоорганізації, сприяло розвитку благодійності, культурної комунікації та розширенню участі міського населення у мистецькому житті.

Концепт політичної освіти в інтелектуальній спадщині М. Драгоманова та О. Кониського

Михайло Гаврилюк — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

У статті розглянуто політичну освіту як один із вимірів української інтелектуальної праці другої половини 19 ст. крізь рецепції М. Драгоманова та О. Кониського. Актуальність такого зіставлення пов’язана з потребою точніше простежити, як освітня діяльність, самоосвіта, видавнича праця й участь у громадському житті ставали способами формування політичної свідомості в умовах бездержавного становища українців та урядових обмежень.

Метою дослідження є з’ясувати зміст освітніх концептів обох діячів, визначити спільні для них засади політичного виховання й окреслити відмінності у баченні шляхів підготовки суспільства до самоорганізації.

Джерельну основу становлять листування, публіцистичні та педагогічні праці, а також дослідження, присвячені громадській, освітній і науковій діяльності М. Драгоманова та О. Кониського.

У роботі застосовано історико-генетичний, порівняльно-історичний і контекстуальний підходи, що дають змогу розглядати висловлені ними погляди у зв’язку з конкретними обставинами українського руху.

Висвітлено практичний вимір позиції О. Кониського, для якого школа, недільні заняття, книжка, праця у педагогічному середовищі та підтримка освітніх ініціатив були взаємопов’язаними чинниками громадського виховання. Простежено, що М. Драгоманов осмислював освіту ширше, поєднуючи питання мови навчання, змісту школи, самоосвіти, доступу до європейського інтелектуального досвіду та критичного ставлення до імперської освітньої політики. Порівняння показує, що відмінність між поступовою просвітницькою тактикою Кониського та більш відкритим до політичної дискусії підходом Драгоманова не усуває спільного для них переконання: підготовлена до самостійного судження людина була передумовою тривалої суспільної роботи.

Зроблено висновок, що політична освіта в їхньому розумінні не зводилася до передавання готових гасел, а поставала як вироблення звички читати, зіставляти досвід, обговорювати суспільні справи та відповідально діяти у громаді. Уточнення поняття політичної освіти через спадщину цих діячів важливе ще й тому, що воно дозволяє відділити сам освітній процес від пізнішого приписування йому завершених політичних програм. У листах, педагогічних нарисах і публічних виступах школа постає місцем, де формувалися навички мовного самовираження, читання, обговорення та взаємодії з іншими членами громади. Саме через ці щоденні практики освітня праця входила до ширшого кола питань про суспільну відповідальність, право на власну культурну традицію та можливість брати участь у справах громади. Такий ракурс дає змогу побачити зв’язок між персональними освітніми ініціативами, роботою інтелектуальних гуртків і поступовим виробленням мови для обговорення політичних потреб українського суспільства.

Польська громада Південної України в добу Центральної Ради: політичні аспекти діяльності

Тарас Вінцковський — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджується становище польської спільноти Півдня України в період геополітичної трансформації Центрально-Східної Європи. Автор акцентує увагу на політичних аспектах її функціонування, висвітлює реакцію місцевих громад на падіння Російської імперії, участь їхніх представників в оновленні системи самоврядування, виборах до міських дум і Всеросійських Установчих зборів. У центрі оповіді також перебувають сюжети, пов’язані з партійним і військовим будівництвом, відтворено роль Польського комісаріату Одеси у становленні більшовицької влади в регіоні на початку 1918 р.

Автор дійшов висновків, що реакція поляків окресленого регіону на падіння Російської імперії не відрізнялася від рефлексій інших етнічних груп, які вітали революцію, вбачаючи у ній перспективи суспільно-політичних змін. Тому у перші тижні весни 1917 р. їхні активісти ініціювали проведення серії публічних заходів, на яких ухвалювали резолюції, здебільшого спрямовані на артикуляцію двох гасел: підтримка Тимчасового уряду Росії та сподівання на відновлення Польської республіки. Адже програми діяльності більшості польських політичних об’єднань, що діяли в Україні, були просякнуті державницькою ідеєю. Організаційна інтеграція до політичного процесу зазвичай відбувалася шляхом делегування своїх представників до громадських комітетів і рад робітничих депутатів.

Високий рівень національної свідомості та мобілізаційного потенціалу громади втілився у діяльності тих організацій, які, насамперед, прагнули репрезентувати інтереси польського робітництва, військових і загалом міського населення. Одним із лідерів у цьому процесі стали місцеві Польські робітничі спілки, котрі вже на етапі свого формування продемонстрували здатність консолідувати значні людські ресурси навколо ідей захисту прав промислових працівників і відновлення демократичної Польщі.

На матеріалах діяльності місцевих польських партій та організацій, найвпливовішими з-поміж яких були структури лівого ідеологічного спектру, проблематика відновлення Української держави практично не простежувалася. Локальний польський політикум виявляв значно більший інтерес до внутрішніх проблем громади, захисту її майнових і культурних прав, а також до загальноросійського політичного контексту, що потенційно могло створювати розходження в тактичних питаннях між українським і польським політичними таборами Північного Причорномор’я.

Фінансування: Публікацію підготовлено в рамах стипендіальної програми Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.

Повсякденне життя та умови праці колективу Мистецького об’єднання «Березіль» (1922-1933 рр.)

Євгенія Земляна — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

Історія Мистецького об’єднання «Березіль» і постать Леся Курбаса знайшли відображення у багатьох дослідженнях істориків, мистецтвознавців, культурологів. Цілком закономірно, що саме засновнику українського експериментального театру приділяється найбільша увага. Проте, загальний розгляд особливостей функціонування колективу і, зокрема, його повсякдення часто залишаються малопомітною сторінкою в історії українського авангардного театру. Не можна недооцінювати ці аспекти, адже театр – цілісний механізм, який успішно функціонує завдяки злагодженій роботі вмотивованого колективу. Діяльність Мистецького об’єднання «Березіль» визначалася творчими задумами керівника і щоденною працею акторів, режисерів, технічних працівників та інших членів колективу. Важливе значення мають умови їхнього життя та праці, оскільки це сприяє розширенню уявлень про історію «Березолю».

У статті проаналізовано основні аспекти повсякдення й умов праці колективу Мистецького об’єднання «Березіль». Розглянуто етапи формування об’єднання, матеріальні труднощі й організаційні особливості, що супроводжували його діяльність. Окреслено обставини, які визначали умови творчої праці березільців.

Метою дослідження є комплексне висвітлення повсякденного життя учасників «Березоля», визначення особливостей організації їхньої праці та побуту. Окремим завданням є з’ясування характеру взаємин усередині колективу Мистецького об’єднання «Березіль».

Джерельну базу роботи становлять опубліковані документи, мемуарні свідчення та матеріали цифрових ресурсів. Основним джерелом для ґрунтовного висвітлення теми є саме спогади сучасників: Йосипа Гірняка, Романа Черкашина, Софії Федорцевої, Гната Ігнатовича, Зінаїди Пігулович та інших учасників театру. Ці матеріали містять відомості про передумови створення об’єднання, формування його складу у різні роки й особливості організації роботи. У спогадах висвітлено роль Леся Курбаса у становленні колективу, його методи навчання та роботи з ними. Окрему увагу приділено організації репетицій, розпорядку дня, умовам проживання та побуту березільців. Мемуарні свідчення також дають змогу простежити характер взаємин всередині колективу, особливості організації відпочинку, відпусток, спільних поїздок і гастролей.

Отримані результати поглиблюють уявлення про повсякденне життя учасників Мистецького об’єднання «Березіль» та особливості функціонування колективу. Аналіз умов праці та побуту дає змогу простежити взаємозв’язок між організацією творчого процесу, матеріальними обставинами та внутрішньоколективними відносинами. Залучення мемуарних свідчень допомагає відтворити окремі епізоди життя березільців, а також доповнити відомості про їхню професійну творчу діяльність. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення діяльності Мистецького об’єднання «Березіль» у контексті історії українського театрального мистецтва, практик організації праці та повсякдення митців 1920-х рр.

Харківський громадський комітет як «тіньовий уряд» у період нацистської окупації (1941-1943 рр.)

Данііл Топчій — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

У статті представлено результати дослідження, що порушує проблему діяльності Харківського громадського комітету (ХГК) як координаційного центру націоналістичного об’єднання «Організованої Української Громадськості» (ОУГ) у період нацистської окупації 1941-1943 років.

Мета статті полягає у комплексному аналізі організаційної структури, політико-ідеологічної парадигми й управлінської діяльності Харківського громадського комітету як координаційного центру неформального об’єднання «Організованої Української Громадськості» у 1941-1943 роках.

Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, наукової об’єктивності та системності. Застосовано інституційний підхід для розкриття функціональної структури ХГК і товариства «Просвіта», а також просопографічний метод для детального вивчення кадрової політики у Харківській міській управі (ХМУ), що дозволило виокремити ідейно-політичні угруповання та простежити механізми їхньої ротації.

Наукова новизна роботи полягає у концептуалізації діяльності ОУГ через ХГК як повноцінного «тіньового уряду» на основі репрезентативного комплексу архівних матеріалів (ГДА СБУ, ГДА СЗРУ тощо) та еміграційної мемуаристики. Доведено, що комітет став самостійною формою консолідації місцевої еліти як націоналістичного Руху Опору.

Дослідження виявило, що інституціоналізація ОУГ у формі ХГК стала закономірною захисною реакцією харківської інтелігенції на чолі з В. Доленком як на більшовицький тоталітаризм, так і на спроби емісарів ОУН(м) монополізувати політичний простір міста. З’ясовано, що концептуально ХГК поділяв кінцеву мету київської УНРади (відновлення демократичної держави), однак кардинально відрізнявся тактикою: комітет свідомо відмовився від прямих політичних переговорів з окупантами щодо статусу України, зосередившись на розбудові національних структур «знизу».

Встановлено, що головним інструментом реалізації державотворчих інтенцій ОУГ стала системна кадрова експансія. Активу ХГК вдалося монополізувати ключові посади в ХМУ, витіснивши російсько-монархічні кола та радянську агентуру. Доведено, що кульмінацією цієї стратегії стало усунення навесні 1942 р. неефективного обербургомістра О. Крамаренка на тлі масового голоду та реорганізація апарату ХМУ. Досвід ХГК підтверджує наявність самостійницького потенціалу на Слобожанщині, який діяв паралельно зі структурами інтегрального націоналізму.

Українство: вимір ідентичності (мистецька біографія художника Івана Гайдука)

Тетяна Кузнець, Дарія Хоменко — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

У статті систематизовані відомі та вводяться до наукового обігу нові архівні відомості про життя та творчість самодіяльного художника-живописця, майстра офіційного портрета та іконопису, реставратора Івана Михайловича Гайдука (1923-2004 рр.). На його дитинство та юність випали трагічні роки голодомору та Другої світової війни, що завадило здобути ґрунтовну освіту. Але маючи мистецькі здібності, він самотужки сформувався у популярного та відомого майстра.

Вдалося з’ясувати, що все ж наставники у нього були: любов до іконопису з’явилась під впливом ченця, який навчив початкам цього мистецтва. А потім на життєвому шляху ще зустрічались люди, які щедро ділились своїм досвідом з допитливим і талановитим юнаком. Працюючи художником у Черкаських обласних установах, Іван Гайдук виконував й офіційні замовлення, і творив за покликом душі. Протягом життя він створив понад 600 різножанрових полотен, серед яких: серії портретів історичних постатей, видатних сучасників, серію під назвою «українська жінка», натюрморти, етюди, панно. Як майстер церковного живопису він брав участь у розписуванні соборів і церков у Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Черкасах, в інших населених пунктах Вінницької, Кіровоградської, Черкаської областей. Його картини виставлялися на більш як 50 художніх виставках: персональних у Києві, Каневі, Корсунь-Шевченківському, Умані, Черкасах, Чигирині, а також на обласних і всеукраїнських. Художні роботи Івана Гайдука є в експозиціях багатьох музеїв України, Європи та Канади, у приватних колекціях.

Для укладання мистецької біографії Івана Гайдука у статті використані архівні матеріали, які маловідомі читацькому загалу. Систематизація та нове прочитання й осмислення відомостей біографічного характеру, відгуків з мистецьких виставок, каталогів, полотен художника дали можливість комплексно представити велич українського самородка.

З’ясовано особливості біографії митця, який в атеїстичній, радянсько-партійній державі не був членом комуністичної партії, а створював портрети представників партійно-господарської номенклатури і, водночас, розписував собори та церкви. За це звільняли з роботи і виключали з творчих спілок, але продовжували замовляти картини. Тобто талановитого майстра партійно-державна система зламати не могла, тому достойно і не оцінила. Але найбільшим пам’ятником Івану Гайдуку є його мистецька спадщина та вдячна пам’ять нащадків. Саме такими самобутніми особистостями створені неперевершені зразки культури українського народу, саме ними увиразнювалась українська культурна та національна ідентичність.

Культурні практики пам’яті у сучасному суспільстві в контексті репрезентації та трансформації колективної пам’яті

Марина Александровa, Анжеліка Семененко — сб, 07 лис 2026 00:00:00 +0200

Мета статті полягає у з’ясуванні характеру еволюції комеморативних підходів у вітчизняному інформаційному полі під час Війни за Незалежність України та окреслити шляхи гармонізації професійних журналістських стандартів із запитами суспільства на екологічне вшанування трагічних подій.

При підготовці статті застосовано комплекс загальнонаукових і спеціальних підходів, зокрема системний і медіатичний аналіз, структурно-функціональний метод, компаративістику, інструменти етичної та контент-рефлексії для оцінки цифрових і документальних форматів збереження колективного досвіду в умовах екзистенційної війни та суттєвих зсувів у усвідомленні ідентичності.

Наукова новизна полягає в упровадженні концептуального розмежування між ефемерними цифровими симулякрами скорботи й інституціоналізованими формами довготривалої пам’яті. Обґрунтовано необхідність запровадження принципів рефлексивної емпатії та заборони шок-контенту задля уникнення ретравматизації родин у глобалізованому алгоритмічному середовищі.

Доведено, що якісна меморіалізація потребує відмови від емоційного надриву та сенсаційності на користь системного супроводу і захисту приватності постраждалих. Це виводить суспільний дискурс жалоби на якісно новий рівень солідарності та гуманності, що вкрай важливо для суспільства, яке у кривавій й довготривалій війні викристалізовує власну суб’єктність. Визначено, що перехід від ефемерних онлайн-істерик до стійких інституційних практик формує надійний захисний бар’єр проти руйнівного впливу інформаційних маніпуляцій та організованої амнезії.

Медіа важливо створювати внутрішні етичні кодекси із чіткою забороною на використання деструктивного візуального контенту, запроваджувати правило попередньої верифікації архівних світлин із родинами полеглих, переорієнтувати стрічки новин з одномоментних емоційних спалахів на аналітичні матеріали й довготривалі освітні проєкти.