Розбудова чернечого життя на теренах Південної України другої половини 18 ст.

Анотація

Стаття показує процес становлення та розвитку православної інфраструктури у Південній Україні у період становлення єпархіального облаштування другої половини 18 ст. Основна увага автора звернена на розвиток монастирського життя в регіоні, виникненні та розбудові чернечих обителей, особливостей їхнього улаштування, будівництву та економічній діяльності. Важливе місце займає характеристика ключових фігур ченців, які здійснили найбільший і найважливіший внесок до організації монастирського життя.

Найстарішою обителлю українських степів беззаперечно є Самарський Миколаївський монастир, який був військовою та духовною твердинею запорозького козацтва. У досліджуваний період монастир ще зберігав старі козацькі традиції, мав тісний зв’язок із Київським Межигірським монастирем і Запорожжям як в адміністративному плані, так і в духовному та соціально-економічному. Натомість з кінця 18 ст. «козацька обитель» впевнено інкорпорувалася у загальноімперську монастирську інфраструктуру та втратила «козацькі» особливості минулих часів.

Важливе місце у православному середовищі зайняли й новоутворені монастирі у Нижньому Подніпров’ї – Григоріївський Бізюків монастир (Григоріївська пустинь) і Корсунський монастир. Розкрито особливості їх виникнення та формування, тісна залежність від державної влади та «височайших милостей», відзначено їх роль в економічній розбудові краю (рибний промисел, освоєння цілинних земель, соляний видобуток тощо).

Автором окреслено стан наукової розробки теми, коло проблемних і дискусійних питань, показано складність окресленого дослідницького поля через втрату документів монастирських архівів, визначено перспективи подальших досліджень.